Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

засліпило внутрішнє полум’я, і потроху буря в його грудях ущухла, як ото після грози гамуються під сонячними променями розбурхані піняві буруни.

Те напружене мовчання, та боротьба із самим собою тривала секунд із двадцять, не більш.

Граф Монте-Кріс­то звів своє пополотніле обличчя.

— Ось бачите, друже мій, — сказав він голосом, що майже не змінився, — як Господь карає пихатих і байдужних людей, що спокійнісінько дивляться на страшенне лихо, яке він їм показує. Із безпристрасною допитливістю наглядав я за тим, як розігрується на моїх очах ця похмура трагедія, немов пропащий янгол, сміявся я зі зла, яке коять люди під покровом таємниці (а багатим і могутнім легко зберегти таємницю), і — раптом і мене вкусила ця гадюка, що за її звивистим слідом я стежив, у самісіньке серце вкусила!

Моррель глухо застогнав.

— Досить уже скарг, — сказав граф Монте-Кріс­то, — кріпіться, зберіться на силі, сподівайтеся, адже я з вами, і я оберігаю вас!

Моррель сумно похитав головою.

— Я вам сказав — сподівайтеся! — вигукнув граф Монте-Кріс­то. — Знайте, ніколи я не брешу, ніколи не помиляюся. Зараз полудень, Максимільяне. Дякуйте Богові, що ви прийшли до мене сьогодні опівдні, а не ввечері чи завтра вранці. Слухайте мене, Максимільяне, зараз полудень: якщо Валентина ще жива, то вона не помре.

— Боже милосердний! — вигукнув Моррель. — І я лишив її при смерті!

Граф Монте-Кріс­то затулив очі долонею.

Що коїлося в тому мозку, обтяженому страшенними таємницями? Що підказали пошепки цьому невблаганному і людяному розумові світлий янгол чи янгол пітьми?

Тільки Господь про те знав!

Граф Монте-Кріс­то звів голову, та цього разу обличчя його було супокійне, мов у немовляти, що допіру прокинулося зі сну.

— Максимільяне, — сказав він, — ідіть собі додому. Наказую вам нічого не робити, не чинити ніяких спроб і нічим не виказувати вашої тривоги. Чекайте звісток від мене. Ідіть.

— Ваша незворушність лякає мене, пане графе, — сказав Моррель. — Ви владні над смертю? То ви людина? Чи ви янгол? Чи, може, Бог?

І молодий офіцер, що ніколи не відступав перед небезпекою, відступив перед графом Монте-Кріс­то, охоплений невимовним жахом.

Та граф Монте-Кріс­то поглянув на нього з такою сумовитою і лагідною усмішкою, що в Максимільянових очах забриніли сльози.

— Багато що підвладне мені, — сказав він. — Ідіть, мені треба побути самому.

І Моррель скорився тій незбагненній силі, якою підкоряв усіх граф Монте-Кріс­то, і навіть не намагався опиратися їй. Він потиснув графові долоню і пішов собі.

Та, дійшовши до брами, зупинився, щоб зачекати Батістена, який з’явився на розі вулиці Матіньйон.

Тим часом Вільфор із Д’Авріньї поспішно прибули в дім королівського прокурора. Вони застали Валентину й досі непритомною, і лікар оглянув недужу з усією ретельністю, якої вимагали обставини від лікаря, що знав цю таємницю.

Не відводячи очей від його обличчя, Вільфор чекав його вироку. Нуартьє був ще блідіший, аніж Валентина, ще дужче прагнув відповіді, тож він теж чекав, і всі сили його душі й розуму зосередилися у його погляді.

Урешті Д’Авріньї поволі мовив:

— Вона ще жива.

— Іще! — вигукнув Вільфор. — Це таке страшенне слово, пане лікарю!

— Авжеж, повторюю: вона ще жива, і це мене дуже дивує.

— Та вона врятована? — запитав батько.

— Авжеж, якщо вона жива.

Тієї миті очі Д’Авріньї зустрілися з очима Нуартьє, і така безмежна радість, така глибока і прониклива думка сяяла у них, що лікар здивувався.

Він знову опустив у фотель недужу, — її безкровні вуста ледь виділялися на блідому обличчі, — і став непорушно, дивлячись на Нуартьє, що стежив за кожним його порухом.

— Пане де Вільфоре, — урешті сказав лікар, — погукайте, будь ласка, покоївку панни Валентини.

Вільфор опустив голову доньки, яку підтримував рукою, і сам пішов шукати покоївку.

Коли він зачинив за собою двері, Д’Авріньї підійшов до Нуартьє.

— Ви хочете мені сказати щось?

Старий виразно заплющив очі; як ми знаємо, у його розпорядженні то був єдиний ствердний знак.

— Тільки мені?

— Так, — дав на здогад Нуартьє.

— Добре, я постараюся лишитися з вами наодинці.

Тієї миті повернувся Вільфор із покоївкою; услід за покоївкою ішла пані Вільфор.

— Що сталося із сердешною дівчинкою? — вигукнула вона. — Вона допіру була в мене, щоправда, скаржилася на нездужання, та я й не гадала, що це так серйозно.

І молода жінка зі сльозами в очах і з суто материнською ніжністю підійшла до Валентини і взяла її за руку.

— Та ба! — несамохіть сказав собі Д’Авріньї, простеживши за поглядом Нуартьє, тобто зиркнувши на пані де Вільфор, що казала:

— Нехай воно ляже у ліжко, сердешне дівча. Ось ми з Фанні укладемо її.

Д’Авріньї та пропозиція давала змогу лишитися наодинці з Нуартьє, то він схвально кивнув, та суворо заборонив будь-що давати недужій без його дозволу.

Валентину понесли; вона очуняла, та не могла ні поворухнутися, ні навіть балакати, так уразив її той напад. Усе ж таки в неї вистачило сили поглядом попрощатися з дідусем, який дивився на неї з таким відчаєм, наче йому душу з тіла виймали.

Д’Авріньї провів недужу, виписав рецепти й звелів Вільфорові самому поїхати до аптеки, особисто бути присутнім під час виготовлення ліків, привезти їх і чекати його в доччиній кімнаті.

Потім він знову звелів нічого не давати Валентині, спустився до Нуартьє, ретельно зачинив за собою двері й, упевнившись у тому, що ніхто їх не підслуховує, сказав:

— Ви щось знаєте про недугу вашої внучки?

— Так, — дав на здогад старий.

— Нам не можна гаяти часу; я пропонуватиму запитання, а ви відповідайте.

Нуартьє дав на здогад, що готовий.

— Ви передбачали, що Валентина захворіє?

— Так.

Д’Авріньї на мить замислився, потім підійшов ближче до Нуартьє.

— Перепрошую за те, що зараз я скажу, там ніщо не можна пропустити в тому страшному становищі, що ми оце перебуваємо. Ви бачили, як помирав сердега Барруа?

Нуартьє звів очі до неба.

— Ви знаєте, від чого він помер? — запитав Д’Авріньї, поклавши йому руку на плече.

— Так, — дав на здогад старий.

— Гадаєте, то була природна смерть?

Щось на кшталт посмішки промайнуло на мертвих устах Нуартьє.

— Ви підозрювали, що Барруа отруїли?

— Так.

— Гадаєте, та трутизна, від якої він загинув, призначалася йому?

— Ні.

— Ви гадаєте, та сама рука, що помилково вбила Барруа, сьогодні сягнула й Валентини?

— Так.

— То вона теж помре? — запитав Д’Авріньї, не зводячи з Нуартьє допитливого погляду.

Він чекав, як уплинуть ті слова на старого.

— Ні! — дав на здогад Нуартьє з таким переможним виглядом, що навіть найліпший відгадувач був би спантеличений.

— То у вас є надія? — здивовано запитав Д’Авріньї у Нуартьє.

Той звів очі до неба.

— І на що ви надієтеся?

Старий дав на здогад, що не може пояснити.

— Ох, справді… — прошепотів Д’Авріньї.

Потім знову звернувся до Нуартьє.

— Ви сподіваєтеся, убивця відступиться?

— Ні.

— То ви б’єте на