Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

Нью-Йорку мало бути інакше, ніж у всьому світі? Я б мав це знати. У мене були пристойні документи, але не ідеальні. У Педро, мабуть, теж. Щодо Пуерториканці я так само сумнівався. Тільки до Наташиних документів придертися не могли. Її б відпустили. А нас усіх перевіряли б довго. Я врізав великий шматок нашого шоколадного пирога і запхав собі до рота. У всіх відділках поліції годували препогано.

Я визирнув у вікно. Навпроти світилося у кількох вікнах.

— Де кімната вашої подруги? — запитав я Педро. — Її звідси видно?

Він підійшов до мене. Його кучеряве волосся пахло солодкавою олією. На потилиці виднівся шрам від фурункула. Він глянув нагору.

— Над нами. Поверхом вище. Звідси не видно.

Нам довелося дуже довго чекати. Час від часу прислухалися. Але в Коридорі була цілковита тиша. Напевно, кожен мешканець готелю знав, що щось сталося. Ніхто не спускався вниз. Нарешті, я почув важкі енергійні кроки згори. Вони стихли внизу. Я зачинив двері.

— Думаю, поліція вже йде. Обшуку не буде.

Педро пожвавився:

— І чому б їм не дати всім спокою? Кому заважають тих кілька грамів порошку, якщо вони ощасливлюють людей? Он на війні мільйони людей роздирають гранатами. А тут переслідують білий порошок так, наче це динаміт.

Я уважно глянув на нього, на його вологі очі, білки з голубуватим відтінком, і подумав, що й він сам полюбляє нюхнути.

— Ви вже давно знаєте Мелікова? — запитав я.

— Недуже. Трохи.

Я замовк — хіба ж це моє діло? Думав, чи Мелікову можна якось допомогти. Але що тут поробиш, надто, якщо ти іноземець зі сумнівними документами.

Відчинилися двері. То була Наташа.

— Вони пішли, — сказала вона. — 3 Меліковим.

Педро підвівся. Зайшла пуерториканка:

— Ходімо, Педро.

— Дуже вам дякую, — сказав я їй. — Дуже дякую за вашу люб’язність.

Вона усміхнулася:

— Бідні люди завжди охоче допомагають одне одному.

— Не завжди.

Наташа поцілувала її у щоку:

— Ракель* дуже дякую за адресу.

— Що за адреса? — поцікавився я, коли ми залишилися самі.

— Де продають панчохи. Найдовші, які я тільки бачила. Такі важко знайти. Більшість занадто короткі. Ракель показала мені свої. Вони просто чудові.

Я не втримався від сміху:

— З Педро так цікаво не було.

— Звісно. Він боявся, бо теж нюхає. А тепер у нього проблема: доведеться шукати іншого постачальника.

— Меліков був постачальником?

— Думаю, не головним. Його змусив гангстер, якому належить цей готель. Інакше він би викинув Мелікова на вулицю. І той би ніколи не знайшов нової роботи, бо вже застарий.

— Для нього можна що-небудь зробити?

— Нічого. Це може тільки гангстер. Можливо, він допоможе йому вибратися. У нього дуже кмітливий адвокат. А зробити щось йому доведеться, щоб Меліков його не викрив.

— Звідки ти все це знаєш?

— Від Ракель.

Наташа озирнулася. А де подівся пиріг?

— Він ось тут. Я з’їв шматок.

Вона засміялася:

— На тебе з переляку напав голод? Правда?

— Ні. З обережності. Каву випив Педро. Може, тобі ще зварити?

— Думаю, я краще піду. Не варто гратися з вогнем. Хтозна, чи поліція не приїде знову.

— Добре, я відвезу тебе додому.

— Ні, залишайся. Може, там унизу сидить якийсь шпик. Якщо я буду сама, то скажу, що йду від Ракель. Які ж у нас пригоди! Правда?

— Мені їх уже забагато. Ненавиджу пригоди.

Вона засміялася:

— А я — люблю.

Я провів Наташу до сходів. Раптом їй на очі накотилися сльози.

— Бідний Владімір, — прошепотіла вона. — Бідна скалічена душа.

Швидко, з прямою спиною, вона пішла вниз по сходах. А я повернувся до^своєї нори, побачив, який там панує безлад і взявся прибирати зі столу. Така робота завжди налаштовувала мене на меланхолійний настрій. Думаю, тому, що в цьому житті не існує нічого вічного, навіть цей проклятий шоколадний пиріг. У пориві несподіваної люті я відчинив вікно і викинув рештки на подвір’я. Хай хоч кішки посвяткують, якщо моє свято вже закінчилося. Без Меліко-ва готель відразу став пусткою. Я спустився вниз. Там нікого не було. Люди уникають місць, де побувала поліція, наче вони заражені чумою. Я трохи почекав і навіть взявся читати старий номер «Тайм», що його покинув тут якийсь гість, але мене роздратувало всезнайство цього журналу: вони знали більше за самого Господа Бога, і все було розфасовано в готові маленькі пакетики з точними, але химерними заголовками. Я прошмигнув по раптово осиротілому вестибюлю і подумав, що людину цінуєш тільки тоді, коли її більше нєма — неймовірно тривіальна і тому така гнітюча правда. Я думав про Наташу і що відтепер буде важче таємно приводити її у номер. Я впадав у щораз сильнішу меланхолію і почувався, як діжка з водою під час зливи, — мене дедалі дужче охоплювало співчуття до самого себе. То був похмурий день, перед моїм внутрішнім зором промайнула низка колишніх прощань, тоді я подумав про майбутні і відчув себе геть жалюгідно, бо не бачив жодного виходу. Я боявся ночі, власного ліжка і моїх липких снів, боявся, що їм таки вдасться мене доконати. Я взяв пальто і пішов блукати вулицями білого морозного міста — хотів утомитися аж до знемоги. Пройшов угору по тихій П’ятій авеню і вийшов до Центрального парку. Вікна по обидва боки покинутих вулиць світилися, немов скляні труни, наче перед вітринами замерзла лавина льодового граду. Раптом я почув свої власні кроки, подумав про поліцію в готелі, про Мелікова у якійсь клітці, мене охопила страшенна втома і я пішов назад. Я йшов швидше і швидше, бо навчився таким чином зменшувати відчуття туги, але був занадто втомлений і не розумів — вдалося це мені чи ні.

32

Раптом події почали розгортатися дуже швидко. Тижні танули, як сніг на вулицях. Певний час я нічого не чув про Мелікова. Аж раптом одного ранку він з’явився знову.

— Тебе відпустили, — констатував я. — Усе минулося?

Він похитав головою:

— Мене відпустили під заставу. Судовий розгляд буде пізніше.

— Вони зможуть щось довести?

— Буде краще, якщо ми про це не говоритимемо. А також буде краще, якщо ти, Роберте, нічого не запитуватимеш. У Нью-Йорку найбезпечніше живуть ті, хто нічого не знає і нічого не питає.

— Добре, Владіміре. Ти геть схуд. Чому вони так довго тебе не відпускали?

— Це твоє останнє запитання. Повір мені, Роберте, так буде краще. Ліпше уникай мене.

— Ні, — заперечив я.

— Так. А тепер вип’ємо чарку горілки. Я вже давним-давно її не пив.

— У тебе кепський вигляд. Схуд і посумнішав. Сподіваюся, все незабаром зміниться.

— У тюрмі мені стукнуло сімдесят. І мій