Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Але ж проти тиску є ліки.

— Роберте, — тихо промовив Меліков. — Проти клопотів ліків іще не вигадали. Крім того, я не хочу померти у в’язниці.

Я замовк. З даху крапала вода з бурульок.

— А ти не можеш… — майже прошепотів я, — чинити так само, як я, коли був у небезпеці? Америка велика, прописка не обов’язкова. Крім того, кожен штат дуже самостійний і живе за власними законами. Це не пропозиція, просто міркую вголос.

— Не хочу, щоб мене переслідували і розшукувати. Ні, Роберте, я хочу спробувати щастя. Думаю, мені допоможуть люди, які колись уже витягли мене з біди. Забудьмо. — Він усміхнувся, його обличчя пересмикнулося. — Випиймо горілки і сподіваймося на інфаркт, поки ми іде на волі.

У березні Фризлендерова дочка заручилася з одним американцем. У квітні вона вийшла за нього заміж. Фризлендер вирішив улаштувати два банкети: один — як американець, а другий — як колишній емігрант. Хоч він і вирішив щодня якнайсильніше американізуватися і розглядав доньчине заміжжя зі справжнім, корінним американцем як ще один важливий крок у цьому напрямку, але водночас хотів показати нам, людям без громадянства, що він хоч і замовчує власне походження, але не заперечує його. Тому влаштували справжнє весілля з родичами чоловіка, нащадками тих, хто прибув сюди на «Мейфлауер», та деякими обраними емігрантами, які або вже отримали громадянство, або були шанованими людьми, а потім організували ще один банкет — для людей без американського громадянства та бідняків. Я не мав жодного бажання туди йти, але Наташу просто засліпила жадоба, коли вона почула про нагоду знову скуштувати гуляш по-сеґедському від Фризлендерової кухарки, тому наполягла, щоб я пішов: сподівалася, я знову принесу звідти цілий баняк гуляшу.

За словами Фризлендера, то був своєрідний прощальний вечір, який знаменував новий початок.

— Блукання пустелею добігають кінця, — пояснив він.

— А де ж земля обітована? — іронічно запитав Кан.

— Тут! — здивовано відповів Фризлендер. — А де ж іще?

— То це святкування перемоги? Так?

— Містере Кан, євреї не святкують перемог. Євреї святкують визволення, — мовив Фризлендер.

— Молодята сьогодні теж прийдуть? — запитав я у місіс Фризлендер.

— Ні. Відразу після весілля вони поїхали до Флориди.

— У Маямі?

— У Палм-Біч. У Маямі не так вишукано.

Я пригадав їхнього зятя. Він був банкіром, його предки приїхали сюди кілька століть тому на оповитому легендами маленькому кораблі «Мейфлауер», на цьому Ноєвому ковчезі американської аристократії, який мав би бути принаймні вдесятеро більший за «Квін Мері», щоб прихистити всіх тих каторжан і піратів, чиї правнуки згодом стверджували, що їхні предки прибули саме на ньому.

Я озирнувся. Відразу зауважив, що тут панує інакша атмосфера, ніж завжди. Фризлендер влаштовував вечори для біженців що кілька місяців. Спершу, щоб створити своєрідний центр для розкиданих всією Америкою емігрантів. Поступово стало ясно, що асиміляція з американцями триває цілком нормально — так само, як і у решті меншин, вона відбувалася тільки у другому поколінні. Перше покоління ще трималося разом, а наступне вже вилітало з гнізда. Серед причин — недостатнє знання мови та давні звички, крім того, у похилому віці важко пристосовуватися до нових умов. Діти, які ходили до американських шкіл, без жодних проблем опановували звичаї і традиції нової країни. А от батьки — ні. Крім того, незважаючи на всю вдячність за можливість жити у новій країні, їх переслідувало тихе відчуття, що вони живуть у в’язниці без стін, і ніхто з них не усвідомлював, що всі ці стіни споруджують і відчувають лише вони самі. Насправді ж країна виявилася однією з найгостинніших. у світі.

— Я залишаюся тут, — оголосив Танненбаум, він повернувся з Голлівуда, щоб зіграти в театрі есесівця. — Це єдина країна, де на нас не дивляться як на окупантів та чужинців. У решті країн було інакше. Я залишаюся тут.

Везель уважно на нього подивився:

— А якщо-ви не зможете знайти роботи? Ви ж розмовляєте з сильним акцентом, і коли закінчиться війна, таких ролей вам більше не дадуть.

— Навпаки, їх тільки побільшає.

— Ви ж не Бог і не можете всього знати, — різко зауважив Везель.

— Так само, як і ви, Везелю. Але в мене є робота.

— Шановні джентльмени! — вигукнула місіс Фризлендер. — Не треба сваритися! Тепер, коли вже все минулося!

— Ви так думаєте? — запитав Кан.

— Авжеж, якщо тільки не повертатися, — зауважив Танненбаум. — Цікаво, яка зараз Німеччина?

— Батьківщина — це батьківщина, — промовив Везель.

— Алайно — це лайно.

— Я мушу повернутися, — сумно озвався Франк. — Що мені ще робити?

То було головне питання цього похмурого вечора, всі прийшли сюди, сповнені думок про майбутнє. Раптом сталося те, що передбачив Кан. Усіх, хто хотів залишитися, переслідувало невиразне відчуття втрати, адже тепер вони могли повернутися. Життя тут більше не здавалося такою прекрасною перспективою, як раніше, хоча загалом нічого не змінилося. А хто хотів повернутися і для кого Європа й далі майоріла як стара батьківщина, раптом відчули, що тепер це спустошена країна з безліччю проблем і аж ніяк не рай. Це було схоже на метеобудку: якщо одна фігура виступала вперед, інша ховалася. Лускалися милосердні ілюзії, якими всі жили. Усім здавалося, що вони дезертири, — і тим, хто залишався, і тим, хто хотіли повернутися. То була остання ілюзія. Тепер вони дезертирували від самих себе.

— Ліззі хоче повернутися, — сказав Кан. — Друга сестра, Лю-сі, хоче залишитися. Вони майже ніколи не розлучалися. Обидві тепер вважають одна одну егоїсткою, і це справжня трагедія.

Я глянув на нього: не знав, які в нього стосунки з Ліззі.

— А ви не хочете вмовити Ліззі залишитися? — запитав я.

— Ні. Всі вирушають у великий похід, — зауважив він саркастично. — І на всіх чекає велике протверезіння.

— Для вас теж?

— Для мене? — перепитав він, сміючись. — Я просто лусну, як повітряна кулька. Не піду ні туди, ні сюди. А ви?

— Я? Не знаю. У мене ще достатньо часу, щоб подумати.

— Роберте, ви тільки те й робите, відколи сюди приїхали.

— Є речі, які не кращають, якщо про них думати. Тому про них.і не можна думати забагато. Тоді вони тільки псуються і ускладнюються. Таке чинять спонтанно.

— Так, — погодився він. — Таке чинять спонтанно, ваша правда.

Фризлендер відтягнув мене вбік:

— Не забудьте, що я вам казав про німецькі акції. Після оголошення перемир’я їх можна буде придбати за безцінь. А потім їхня ціна ростиме, ростиме й ростиме. Країну можна ненавидіти в політичному сенсі, але довіряти її економіці. Це ж нація шизофреніків. Розумні економісти, науковці та організатори масових убивств.

— Так, — погодився я гірко. — І часто все це поєднується в