Читати книгу - "Домбі і син"

з Домбі. Тубілець доповів йому про вірність міс Токс, і майор ледве на смерть не вдушився від сміху. Відтоді він посинів іще більше і, вибалушуючи свої рачачі очі, постійно хрипить сам до себе: «Хай йому біс, сер! Та жінка — вроджена ідіотка».

А той збанкрутілий чоловік? Що ж він поробляє в самотині?

«Нехай він згадає про це, у цій-таки кімнаті, через багато років!» І він згадав. Спогад цей ліг на душу важким каменем — важчим, ніж усі інші.

«Хай він згадає це, у цій-таки кімнаті, через багато років. Дощ, що порошить по покрівлі, вітер, що жалібно скиглить надворі, — хай будуть пророчими скорботні їхні голоси. Хай він згадає це через багато років!»

Він це згадав. Думав про це тужної ночі, думав гіркого дня, в осоружний час світання, в примарні, сповнені спогадів сутінки. Він згадав це. Згадав у безнадії, в жалю, в розпачі, в каятті! «Тату, тату! скажіть же мені хоч слово, любий тату!» Він знову чув ці слова й бачив обличчя. Він бачив, як воно заховалося в тремтячі руки, і чув протяглий зойк, що вихопився з грудей.

Він упав, і йому вже ніколи не встати. За ніччю його життєвого краху вже не наступить сонячне завтра, пляму його родинної ганьби вже не змити нічим; ніщо, хвала богу, вже не верне його померлу дитину до життя. Але те, що він міг би в минулому зробити зовсім інакшим, — що й саме минуле зробило б зовсім інакшим, — те, що було чином його власних рук, і що він міг би так легко обернути в благодать, а так вперто, роками, обертав у прокляття, — болем пекло йому душу.

О, він пригадав! Дощ, що порошив по покрівлі, вітер, що жалібно скиглив надворі тої ночі,— навіщували це своїми сумними співами. Тепер він знав, що він зробив Тепер він знав, яке лихо прикликав на свою голову, що зігнуло її нижче, ніж найважчий удар долі. Тепер він знав, що значить бути відштовхнутим і самотнім, — тепер, коли весь цвіт любові, спалений ним у безневинному серці його дочки, холодним попелом осипався на нього.

Він згадував її — якою вона була того дня, коли він з дружиною повернувся з їхньої подорожі. Згадував, якою була вона під час усіх подій, що відбувалися в покинутім тепер будинку. Він думав, що з усього йою оточення вона, лише вона не мінялася. Хлопчик його перемінився у прах, горда дружина — в розпусницю, облесник друг — у ницого негідника, статки його розвіялись, навіть стіни, в яких знайшов притулок, глипали на нього чужими очима, і тільки вона завжди дивилась на нього тим самим лагідним поглядом. Так, завжди, — і до кінця, до останньої хвилини вона ніколи не мінялась до нього, як і він до неї. І він її втратив.

В міру того як усі вони, один за одним, відсувалися в туман — його син і надія, його дружина, його друг, його багатство, — ох, як виразно стала проступати з того туману вона, у її правдивій суті! О, куди краще було б, якби він кохав її, як кохав колись свого хлопця, і втратив її, як його, поклавши обох у завчасну могилу!

Гордий — він-бо все ще був гордий — він легко пережив зрадливість світу. Світ відкинувся — і він його відкинув. Хоч яким бачилось йому обличчя того світу байдужим, а чи повним жалю, — він однаково його уникав. Такого чи інакшого, його слід було уникати однаково. Йому не потрібний був жоден товариш у нещасті, крім одного — тієї, яку прогнав. Він не уявляв собі, що сказав би їй або якої розради чекав би від неї. Але добре знав, що вона не зрадила б, якби він дозволив їй бути поруч. Добре знав, що тепер вона любила б його ще сильніше, — був цього певен, як і того, що там, нагорі над ним — небо, і сидів самотній, думаючи про це, година за годиною. День за днем твердили йому це, ніч за ніччю — підтверджували.

А початок цьому, безперечно (який би повільний той початок не був), поклав лист її молодого чоловіка і певність, що вона втрачена назавжди. І все ж — чи то він такий гордий був у своєму падінні, чи то мав її за щось, що могло б належати йому, але пропало без вороття — все ж, коли б він зачув її голос в сусідній кімнаті, він би не вийшов до неї. Коли б він зустрів її на вулиці, і вона лиш глянула б тим своїм поглядом — він пройшов би мимо з тим самим холодним, непримиренним обличчям і не зм’як би й на йоту, не озвався б до неї, хоч би зразу по тому серце йому розірватися мало. Та хоч як сердився він, хоч як лютував спершу і на її шлюб, і на її чоловіка, тепер усе це минулося. Він здебільшого думав про те, що могло бути, а не було. А що було — те зводилося до одного: він її втратив, і голова йому хилилася з жалю та каяття.

Аж тепер він відчув, що в цім домі колись народилося двоє його дітей і що між ним і порожніми, голими стінами існує зв’язок, скорботний, подвійний зв’язок, який так нелегко обірвати, — два дитинства і дві втрати. Він хотів був покинути будинок, — знаючи, що мусить іти, не знаючи куди, — того ж таки вечора, як це почуття вперше зворушилося в його грудях, але поклав перебути ще ніч і вночі ще раз перейтися по кімнатах.

Він вийшов зі свого ув’язнення, коли стояла глуха ніч, і зі свічкою в руках обережно побрався по сходах. Серед усіх цих слідів, — подумав, — що обернули сходи на вулицю, не було ні одного, що не відбився в його мозку, коли він весь той час сидів поруч за стіною. Глянув на цей густий, квапливий різнобій, де одна стопа затоптувала іншу, одна висхідна вервечка тіснила другу, нисхідну, і подумав зі страхом і подивом, скільки ж він мусив витерпіти під час отих тортур і наскільки ж інакшою людиною повинен був з-під них вийти. А ще подумав, чи ж є десь на світі легка хода,