Читати книгу - "Домбі і син"

що зуміла б умить половину тих відбитків стерти, — і похилив голову, й заплакав ідучи.

Він майже побачив її перед собою. Зупинився, звів очі угору, до вікна в стелі, і, здавалось, знову побачив постать, дитячу ще, але вже з дитиною на руках, — вона йшла й співала. А ось та сама постать, вже без дитини, — вона на хвилинку спиняється, затримавши віддих, з заплаканим обличчям, в ореолі русявого волосся оглядається на нього.

Він блукав по кімнатах, колись таких розкішних, а тепер таких порожніх та непривітних, зовсім невпізнанних — навіть форми та розміри їхні, здавалось, змінилися. І тут те саме засилля слідів, і те саме жаске, приголомшливе відчуття пережитих страждань. Стало страшно, що цей безлад у голові зведе його з глузду, що думки його вже втрачають пов’язаність, як і ті сліди на підлозі, і топчуться одна по другій, так само плутаючись і затираючись навзаєм.

Він навіть не знав, у якій з цих кімнат жила вона, і відчув полегшення, побравшися поверхом вище. Тут чекав його рій спогадів, пов’язаних із його зрадливою дружиною, зрадливим приятелем і слугою, зрадливою засадою його життя, якою була гординя, — та він відкинув їх усі й снував лиш мізерні, хисткі, чулі спогади про двох своїх дітей.

Скрізь, усюди сліди! Вони не пошанували навіть тої кімнатки на самій горі, де стояло колись маленьке ліжко, — він ледве знайшов там незакаляний клаптик під стіною, щоб упасти на нього — нещасний, зламаний чоловік! — і дати волю сльозам. Він пролив колись у цій кімнаті стільки сліз, що тут соромився своєї слабкості менше, ніж деінде, — можливо, й виправдовував свій прихід саме цим. Прийшов саме сюди — згорблений, опустивши голову на груди. І саме тут, глухої ночі, лежав на голих мостинах і плакав, самотній і гордий — навіть у таку хвилину гордий, бо якби якась добра душа простягла йому руку, якби чиєсь добре обличчя з’явилося в дверях — він би встав, відвернувся й пішов би до своєї келії.

Удосвіта він знову зачинився у себе в кімнатах. Він збирався було виїхати сьогодні, але його тримав отой зв’язок з будинком — останнє і єдине, що йому лишалося. Він виїде завтра. Настало завтра. Він виїде завтра. І кожної ночі, про що жодна душа не знала, виходив і никав спустілим будинком наче мара. Не раз на світанку стояв по той бік опущених жалюзі, крізь які ледь-ледь пробивалося світло, стояв з похиленим обличчям, сам на себе не схожий, і думав про долю своїх дітей. Не дитини, а дітей. Він звів їх водно в думках, і вони стали нерозлучні. О, якби ж то він міг злучити їх давно, у любові своїй, і в смерті, і якби ж то живе не було для нього набагато мертвіше, ніж мертве!

Сильні душевні збурення та удари були йому знані й раніше, ще до недавніх його страждань. Вперті, замкнені натури не можуть їх не зазнавати, бо впертість і замкненість свою виборюють нелегко. Буває, що земля, давно підкопувана, западеться в одну мить; те ж, що підкопувалось тут, так довго і так по-різному, осідало й осипалося потрошки, більше і більше, чимдалі стрілка повзла по циферблату.

Врешті він став подумувати, що взагалі не мусить виїжджати. Може відмовитись і від тієї дещиці, яку лишили йому кредитори (що вони не лишили йому більше, була його власна воля), та й обірвати зв’язок між собою й спустошеним домом, обірвавши ту, іншу ниточку…

Це тоді кроки його чути було в колишній кімнаті економки — тільки думок було не чути, бо інакше вони звучали б страшно.

Світ був дуже зайнятий ним, дуже неспокійний. Він знову це відчув. Світ шепотівся, світ гомонів. Не вгавав ні на хвилину. Це і та химерна плутанина слідів мордували його до смерті. Всі речі стали набирати розмитого вохряного кольору в його очах. Домбі й Сина вже нема… дітей уже нема. Це треба добре обдумати — завтра.

Він обдумував це завтра — сидів у кріслі, думав і, час од часу, бачив у дзеркалі таке видиво:

Примарна, вихуділа, виснажена подоба його самого сидить у задумі, над порожнім каміном. Вона то підводить голову, розглядаючи зморшки та западини обличчя, то знову хилить її і думає знову. Ось вона встає і ходить, ходить довкола, ось іде до сусідньої кімнати й повертається звідти з чимось, узятим з туалетного столика й схованим за пазухою. Ось втуплює погляд в щілину під дверима й думає.

Тс-с-с! Про що?

Вона думає, що як кров потече сюди і витече в хол, то тектиме, напевне, довго. Пробиратиметься так поволі, так по-пластунськи обережно, то збираючись у ліниву калюжу, то рушаючи знову й наливаючись новою калюжкою, що смертельно поранений, поки його викаже його ж кров, буде вже мертвий або при смерті. Обдумавши це, подоба знову встає і ходить по кімнаті, тримаючи руку за пазухою. Він вряди-годи зиркає на подобу, з цікавістю стежачи за її рухами, й бачить, який зловісний убивчий вигляд має та рука.

Ось вона знову думає! Про що ж вона думає?

Чи коли кров витече в хол, по ній топтатимуться ногами і рознесуть по будинку поміж усіх отих, інших слідів, а може, й по вулиці.

Подоба сідає в крісло, втоплює очі в порожній камін, а тим часом в кімнату просмикується світло — сонячний промінь. Вона не бачить нічогісінько — сидить і думає. Раптом вона схоплюється з крісла — обличчя в неї жахливе, злочинна рука стискає те, що лежить за пазухою. І тут її стримує зойк — несамовитий, голосний, пронизливий, пристрасний, поривний зойк — і він бачить у дзеркалі себе, а біля ніг своїх — дочку.

Так! Свою дочку. Глянь на неї. Дивись! Вона в нього в ногах, припадає до нього, кличе його, ламає руки, благає.

— Тату, любий тату! Простіть мене, даруйте мені! Я прийшла просити прощення на колінах. Без нього я ніколи не буду щаслива!

Не змінилась нітрохи. Одна в цілому світі не змінилась! Те саме обличчя, зведене до нього, як і тої нещасної ночі. Просить прощення — у нього!