Читати книгу - "Вибрані твори"

документів. Завдяки його старанню й ініціятиві при інституті створено мистецьку галерію, де зосереджено цінні твори образотворчого мистецтва. З його ж ініціятиви в залях інституту 1932 року відкрито знамениту виставку «15 років художньої літератури УСРР», де зібрано надзвичайно рідкісні й, здавалося, назавжди загублені публікації. Ця виставка була ще знаменита тим, що ілюстрована численними портретами українських письменників і культурних діячів. Взагалі це була свого роду єдина об'єктивна виставка, де були нормально виставлені такі твори, які з пізніших виставок зникли назавжди.

Сергій Володимирович був людиною сміливою й незалежною, принциповою і чесною. Пригадую один епізод із нашого інститутського життя. Була якась нарада керівництва з аспірантами. Говорив Сергій Володимирович. Не пам'ятаю, чи то було вступне слово, чи доповідь з якоїсь нагоди. Говорив він, як завжди, спокійно, без патосу, без пропагандивних фраз. Речево, по суті. В контексті його слова вплелася фраза про побудову соціялізму. Розвиваючи думку, Пилипенко сказав приблизно так:

— У пресі й виступах ми часто чуємо, що соціялізм у нас уже побудовано й ми переможно прямуємо до вищої стадії людського буття — комунізму. З пропагандивного боку це твердження має свій сенс. Але з наукового погляду для кожного вченого, хоч трохи обізнаного з марксизмом, ясно, що соціялізм в нас не побудовано, що ми творимо тільки перші основи для його побудови, робимо перші кроки, прямуємо до нього.

Сказавши це так, ніби між іншим, він далі продовжував своє слово. Уже на ті часи це був вияв нечуваної відваги і чесности. Всі ми знали, що цю «качку» про «побудований соціялізм» пустив гуляти сам Сталін. Всі розуміли, що це нечуване дурисвітство, яке може собі дозволити тільки диктатор у рабському суспільстві. Але ніхто не мав відваги про це сказати голосно. А Пилипенко сказав!

Коли він скінчив, із групи ортодоксальних комсомольців, що практикувалися на виловлюванні «гріхів» наукових співробітників, підвівся такий собі аспірант Юрченко і, не дивлячись ні на кого, мовив:

— Твердження тов. Пилипенка, що в нас соціялізму ще не побудовано, що це лише пропагандивне гасло, що ми робимо лише перші кроки до побудови соціялізму, є в кращому випадку помилкові, а в гіршому — антипартійні. Вони не відповідають тим настановам, які дає нам партія і тов. Сталін.

Сергій Володимирович устав і спокійним голосом, посміхаючись, сказав:

— Юрченко, ви вже за п'ять хвилин науковець. Раджу вам, як член партії, навчіться все ж таки розрізняти пропаганду від науки.

Засідання наше закінчилося. Ми розійшлися ніби спокійно. Але я був певний, що про цей епізод відповідні органи були негайно поінформовані, що та інформація належно занотована в таємну Пилипенкову справу й буде пригадана тоді, коли це стане потрібно.

У другій половині 1933 року, коли розгром Інституту ім. Шевченка було завершено, коли застрелились один за одним Хвильовий, Скрипник, директор педінституту М. Гаврилів[888], коли заарештували Досвітнього, Річицького, зайшов до мене Сергій Володимирович. Чи в якійсь справі до видавництва (якраз тоді вийшла чи друкувалася там його книжка «Анекдоти старого редактора»), чи просто, щоб трішки розрядити наболілу душу. Зайшов, поклав течку на підлогу, сів, поглянув на мене своїми розумними карими очима і сказав:

— Ну, то можете мене привітати...

— З чимось добрим, Сергію Володимировичу?

— Добрим... Я не тільки вигнаний з інституту, я вже й... безпартійний громадянин!

Я розгублено дивився на нього й не знав, що сказати. Збентежено питаю:

— Що ви кажете? Коли?

— Оце щойно... Викинули... П'ятнадцять років був... Воював... Життям ризикував... Готовий був умерти... бо вірив, що це для добра людей, для щастя мого народу, для України... І, виявляється... я — контра... Хочуть, мабуть, викинути з життя... Але з літератури не викинуть... Ніяк! — закінчив він свій сумний монолог.

Я сидів приголомшений і не знав, що сказати. Та й що міг сказати я, порівняно людина молода, без партійного і політичного досвіду, старому революціонерові, дійовому офіцерові (штабс-капітану) Першої світової війни, учасникові повстання проти німецьких окупантів 1918 року, бойовому полковнику в війні з заклятим ворогом українського народу Денікіним? Нічого. Десь у глибині душі я гостро відчув, що це — удар по мені і багатьох-багатьох таких, як я, що це — трагедія цілого покоління, що виростало й утверджувалось під впливом авторитету Сергія Володимировича Пилипенка. Я сидів, кліпав очима і мовчав. Потім щось мимрив, що так не може бути, що справа буде з'ясована і все піде на краще.

Сергій Володимирович слухав мовчки. Потім коментував події, але я вже того не запам'ятав. У моїй голові був хаос і шум. Нарешті він устав, попрощався й пішов. Пішов — навіки.

Незабаром його заарештували. Відібрали не тільки свободу, але й, як він передбачав, життя. Те, що після регабілітацїї 1956 року в радянських довідниках дата його смерті позначена 1943 роком, то звичайний камуфляж убивців. Чомусь багато українських діячів і письменників, заарештованих на початку 30-х років, зв'язки з якими були або відразу, або після 1937 року обірвані, раптом після регабілітації всі почали «вмирати» у 1942-1944 рр. Звичайний абсурд. Я більше вірю тим переказам, які ходили серед харків'ян відразу після арешту і слідства над Пилипенком. Його вбили під час або відразу ж після слідства, як убили Ялового, Досвітнього, Річицького та інших, що не схотіли схилити своєї голови перед катами.