Читати книгу - "Вибрані твори"

1987 р.

оли згадую Сергія Пилипенка (а згадую його дуже часто!), то рядом завжди зринає і постать Миколи Хвильового. Ні, вони не були друзями, не були й однодумцями в питаннях про розвиток української літератури й культури. Формально вони дотримувалися полярно протилежних поглядів щодо шляху, по якому мала простувати Україна до своєї мети. Не треба забувати, що йдеться про середину 20-х років, коли ще молода національна інтелігенція, покликана бурхливими подіями 1917-1920 років, була повна сили і віри в «червону романтику». Вони обидва без оглядки поринули у вир революційної боротьби, відстоюючи її свободу перед навалою білих армій.

Сергій Пилипенко, повернувшись із фронтів Першої світової війни в чині капітана, був призначений комбригом Червоної Армії, вів успішні бої проти денікінців та білополяків. Микола Хвильовий теж був у перших лавах борців — командував загоном Червоної гвардії, а потім став командиром червоноармійської бригади на Лівобережній Україні.

Я навмисне вдаюся до зіставлення цих двох постатей в нашій літературі, ба навіть історії, першого п'ятнадцятиліття після перевороту в 1917 році. Адже обидва вони плекали ідею вільної України, обидва боролися за неї в смертельнім бою, обидва вийшли переможцями із нього. Коли ж стали рушати в майбутнє, то виникла дилема: якою саме дорогою іти? Мета в них була єдина, вірність їй вони уже довели, але шляхи до неї розійшлися. Хвильовий закликав орієнтуватися на Захід, бо лише європейська цивілізація і її науково-технічна база, казав він, може бути благотворним прикладом для національного культурного розвитку України. Сергій Пилипенко дотримувався іншої думки. Він рішуче виступав проти орієнтації на Европу, бо то, мовляв, культура буржуазна, експлуататорська, вона ворожа для знедоленого трударя, який будує соціялістичне суспільство.

Спалахнула гостра дискусія, яка з часом набула жорстокого характеру, особливо тоді, коли до неї підключилася партійна верхівка — Сталін і Каганович. Ці двоє скористалися цією дискусією для здійснення своїх людожерських замірів.

Я добре пам'ятаю цю трагічну за своїми наслідками полеміку. Ми, вузівська молодь, з хвилюванням стежили за нею і боляче переживали за обох наших улюбленців. В моїх очах, в моєму розумінні то були справжні барди революції. І яке велике щастя було не лише побачити віддалік Сергія Пилипенка, але й поговорити з ним якусь хвилинку.

По закінченні Полтавського ІНО у 1931 році я подав заяву про вступ до аспірантури Київської філії Інституту імені Шевченка. У вільний час поїхав до Харкова на свято відкриття першого в Союзі тракторного заводу. Там дізнався, що на наступний ранок призначено вступний колоквіум в аспірантуру інституту в Харкові. Тобто на цілих два тижні раніше, аніж у Київській філії.

Пішов я до вченого секретаря Коронного і спитав, чи не можна б мені завтра скласти ці іспити, бо, мовляв, сталися непередбачені перешкоди для поїздки на колоквіум в Києві, куди я подав документи. Коронний відіслав мене з цим проханням до директора інституту академіка Багалія Д. І. А той мене спровадив до свого незмінного заступника Сергія Пилипенка. «Папашу» я знайшов у його кабінеті. Він і ще двоє стояли біля книжкової полички і про щось жваво розмовляли. Я повернувся до виходу, щоб не заважати, але Пилипенко зупинив, запросив сісти і хвилинку почекати. Його я впізнав з першого погляду — такий же, як на фоторепродукціях у газетах та журналах і в дружньому шаржі Олександра Довженка. Поки він розмовляв з тими двома, я вглядався в нього із захопленням. Адже це був той знаменитий фундатор Спілки українських селянських письменників «Плуг», яка вважалася найчисленнішою серед кількох інших літературних угруповань. Всі ми знали, що більшість видатних письменників починали свою творчість під добротворною пилипенківською свиткою.

Культурно-літературне життя першого десятиліття по закінченні громадянської війни відбувалося на Україні, зокрема в її тодішній столиці Харкові, за найактивнішої участи Сергія Пилипенка. Недарма ж і величали його «папаша», хоч своїм віком він не переважував того письменницького загалу, що його оточував. Пилипенко був ніби нянькою в літературному середовищі, людиною доброю, подільчивою. Варто нагадати, що він віддав свою єдину кімнату Павлові Тичині, коли той перебрався до Харкова, а кутка свого не мав.

За дві-три хвилини він підступив до мене. Коли я виклав свою справу, а вчений секретар підтвердив, що заява моя з відповідними документами і вступною літературною роботою справді перебуває в Київській філії інституту, Пилипенко поцікавився, хто підписав рекомендацію. Дізнавшись, що професор Оглоблін[891] і доцент Циганенко, він сказав:

— Гаразд. Думаю, Циганенко знає, кого рекомендувати. Ми з ним давні знайомі, колись разом нюхали денікінський порох... До речі, чому ви подали документи в Київ, а не одразу до нас?

Я це відверто пояснив тим, що дуже люблю Київ ще