Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

177
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 293 294 295 ... 351
Перейти на сторінку:
відчуваючи на собі похмурі погляди і докори за марнотратство, я буду отримувати ці гроші, слухаючи оплески і захоплені вигуки, та ще й квітами мене засипатимуть. І навіть якби не було в мене мого таланту, що в нього, бачу з вашої посмішки, ви не вірите, то хіба не залишається в мене моя пристрасть до незалежності, яка дорожча для мене понад усі світові скарби, дорожча понад саме життя? Ні, я не засмучена за себе, я завжди зумію влаштувати свою долю, і в мене завжди залишаться мої книги, мої олівці, мій рояль, адже все воно недороге, то я завжди можу його придбати. Може, ви гадаєте, що я непокоюся за пані Данґляр, проте і цього нема; якщо не помиляюся, вона вжила усіх осторог, тож катастрофа, що загрожує вам, її не торкнеться; сподіваюся, вона у цілковитій безпеці, принаймні не турботи про мене завадили їй примножити свій маєток, адже, слава Богу, під приводом того, що я люб­лю свободу, вона не втручалася в моє життя. Ні, мосьпане, змалку бачила я все, що коїлося довкола мене. Добре все я розуміла, тож ваше банкрутство справляє на мене не більше враження, ніж воно на те заслуговує; відтоді, як я пам’ятаю себе, ніхто мене не любив — тим гірш! Природно, що я теж не люб­лю нікого — тим ліпше! Тепер ви знаєте, як я міркую.

— Отож, — сказав Данґляр, пополотнівши від гніву, що його причиною були далеко не батьківські почуття, — отож, ти вперто прагнеш довершити мою руїну.

— Довершити вашу руїну? Я? — спитала Ежені. — Не розумію, про що це ви.

— Дуже добре, це дає мені проблиск надії, тож слухай, що я скажу.

— Слухаю, — відказала Ежені, пильно дивлячись на батька, аж йому довелося зібратися на силі, щоб не опустити очі під владним доньчиним поглядом.

— Князь Кавальканті, — провадив Данґляр, — хоче взяти з тобою шлюб і при цім згоден помістити в мене три мільйони.

— Дуже гарно, — зневажливо заявила Ежені, гладячи свої рукавички.

— Ти, здається, гадаєш, ніби я збираюся скористатися твоїми трьома мільйонами? — запитав Данґляр. — Нітрохи, адже ті три мільйони мають принести десять. Я і ще один банкір домоглися залізничної концесії. Це єдина галузь промисловості, котра за нашого часу дає змогу нечуваного, блискавичного успіху, на кшталт отого, що його мав колись Лоу в наших парижан, у цих спекулянтів-роззяв, зі своїм фантастичним Міссісіпі. За моїми розрахунками, достатньо володіти мільйонною часткою залізничної колії, як ото колись володіли акром цілини на берегах Огайо. Це означає покласти гроші під заставу, що вже поступ, адже замість своїх грошей ти отримуєш п’ятнадцять, двадцять чи сто фунтів металу. Так ось, за тиждень, якщо рахувати від сьогодні, я повинен внести за рахунок моєї частки чотири мільйони! Ті чотири мільйони, як я вже сказав, дадуть десять чи дванадцять мільйонів зиску.

— Таж як я була у вас позавчора, про що ви так добре пам’ятаєте, — сказала Ежені, — то бачила, як ви інкасували — так, здається, треба казати? — п’ять з половиною мільйонів. Ви навіть показали мені ті дві облігації скарбниці і навіть трохи здивувалися, що такі цінні папери не засліпили мене, мов блискавиця.

— Так, але ті п’ять із половиною мільйонів не мої і є тільки доказом довіри, якою я користуюся; завдяки моїй репутації демократа я заслужив довіри Управління притулками, і ті п’ять з половиною мільйонів належать йому. За іншої пори я без вагань скористався б ними, та зараз усім відомо, що я зазнав великих утрат і, як я вже казав, я втрачаю мій кредит. Будь-якої миті Управління притулками може зажадати виплати свого вкладу, і якщо виявиться, що я запустив його в обіг, мені доведеться оголосити себе банкрутом. Я не проти банкрутства, але воно має збагачувати, а не руйнувати. Якщо ти вийдеш заміж за князя Кавальканті й я отримаю його три мільйони, або ж навіть якщо всі просто думатимуть, що я їх отримаю, кредит мій відразу ж відновиться. Тоді мій маєток зміцниться і я нарешті зітхну вільніш, тому вже другий місяць переслідує мене лиха доля, і я відчуваю, що під ногами в мене роззявляє пащу безодня. Ти зрозуміла мене?

— Цілком. Ви віддаєте мене під заставу трьох мільйонів.

— Що вища сума, то дужче треба пишатися; її розміри визначають твою цінність.

— Дякую, мосьпане. Ще одне: чи обіцяєте ви мені тільки номінально користуватися капіталом пана Кавальканті, а самого капіталу не чіпати? Кажу так не з егоїзму, а з делікатності. Я згодна допомогти вам відновити ваш маєток, та не хочу бути вашою спільницею в руйнації інших людей.

— Та ж я тобі кажу, — вигукнув Данґляр, — що за допомогою тих трьох мільйонів…

— Ви вважаєте, що зможете виплутатися, не чіпаючи тих трьох мільйонів?

— Я сподіваюся, та знову ж таки за умови, що цей шлюб відбудеться.

— Ви зможете виплатити Кавальканті оті п’ятсот тисяч франків, які ви обіцяли мені на посаг?

— Він отримає їх, коли ви повернетеся з мерії.

— Гаразд!

— Що це означає?

— Це означає, що я поставлю мій підпис, та залишаю за собою право розпоряджатися моєю особою.

— Авжеж.

— Тоді добре. Тож заявляю вам, шановний пане, що я готова вийти заміж за пана Кавальканті.

— А що думаєш робити далі?

— А це вже моя таємниця. У чому була б моя перевага перед вами, якби я, дізнавшись про вашу таємницю, відкрила б вам мою?

Данґляр прикусив губу.

— Отож, ти згодна, — запитав він, — зробити всі офіційні візити?

— Так, — відказала Ежені.

— І підписати за три дні шлюбну угоду?

— Так.

— Тоді я теж скажу тобі: гаразд!

І він узяв доньчину долоню і стиснув її.

Та дивна річ: батько не зважився сказати при цім «дякую» своїй доньці, а донька навіть не всміхнулася йому.

— То наші перемовини скінчилися? — підводячись, запитала Ежені.

Данґляр кивнув, давши на здогад, що балакати вже нема про що.

За п’ять хвилин по тому під пальцями панни Д’Армії зазвучав рояль, а панна Данґляр заспівала прокляття Брабанціо Дездемоні.

Коли арія добігла краю, ввійшов Етьєн і доповів Ежені, що ридван коло порога і баронеса чекає на неї.

Ми вже знаємо про те, що обидві панії побували у Вільфорів, а потім звідтіля подалися робити інші візити.

XIX. Шлюбна угода

Минули три дні після змальованої нами сцени, і настала днина, що призначалася для підписання шлюбної угоди поміж панною Ежені Данґляр і Андреа Кавальканті, якого банкір і далі уперто прозивав князем. Була п’ята година вечора, свіжий легіт шелестів листям у саду перед кам’яницею графа Монте-Кріс­то; граф зібрався їхати, і коні вже били копитами у дворі, а кучер уже чверть години сидів на передку і насилу стримував їх. О тій порі у браму хутко вкотився вишуканий ридван, із яким уже ми зустрічалися декілька разів, бодай отого відомого нам вечора в Отеї; із нього не вийшов, а радше виплигнув на східці ґанку Андреа Кавальканті, такий чепурний, такий сяючий, наче і він

1 ... 293 294 295 ... 351
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Граф Монте-Крісто», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Граф Монте-Крісто"