Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

збирався породичатися з князівським домом.

Він зі звичною фамільярністю поспитався про графове здоров’я і, легко вихопившись на другий поверх, зіткнувся на сходовому майданчику із самим графом Монте-Кріс­то.

Угледівши його, той зупинився. Проте Андреа Кавальканті добряче розігнався, тож його вже ніщо не могло зупинити.

— Добридень, любий пане графе! — вигукнув він.

— А, мосьпан Андреа! — сказав той своїм звичним напівнасмішкуватим тоном. — Як ся маєте?

— Пречудово, як бачите. Тисячу речей треба вам сказати. Та спершу скажіть, чи ви зібралися їхати, чи вже повернулися?

— Тільки збираюся.

— Тоді, щоб не затримувати вас, я, з вашого дозволу, сяду до вас у колясу, а Том їхатиме за нами.

— Ні, — відказав із ледве помітною зневажливою усмішкою граф Монте-Кріс­то, якому нітрохи не хотілося з’являтися на людях із цим молодиком, — я волію вислухати вас тут, любий пане Андреа; у кімнаті зручніше розмовляти, та й немає візника, який на льоту ловить ваші слова.

І граф Монте-Кріс­то увійшов до маленької вітальні на другому поверсі, вмостився у кріслі й, заклавши ногу за ногу, запросив гостя теж сісти.

— Як ви знаєте, любий пане графе, — сяючи, сказав Андреа, — заручини призначили на сьогодні: о дев’ятій вечора в мого тестя відбудеться підписання угоди.

— Ти ба! — сказав граф Монте-Кріс­то.

— А що, це для вас новина? Хіба Данґляр не сповістив вам?

— Де ж пак, — відказав граф Монте-Кріс­то, — вчора я отримав листа, проте, як я пам’ятаю, там не вказали час.

— Може, й так, бо мій тесть, певне, гадав, що про це всі знають.

— Що ж, вітаю вас, пане Кавальканті, — сказав граф Монте-Кріс­то, — це непогана партія, та й панна Данґляр нічогенька на вроду.

— О, так, — скромно відказав Кавальканті.

— А головне, вона дуже багата, принаймні я чув таке, — сказав граф Монте-Кріс­то.

— Гадаєте, вона дуже багата?

— Авжеж, адже кажуть, ніби Данґляр приховує щонайменше половину свого маєтку.

— А він зізнається, що в нього п’ятнадцять чи й двадцять мільйонів, — сказав Андреа, й очі його радісно сяйнули.

— Крім того, — докинув граф Монте-Кріс­то, — він збирається взятися до одної грошової оборудки, що досить звичайна в Сполучених Штатах і в Англії, та геть нова у Франції.

— Так, я знаю, ви кажете про залізничну концесію, яку він щойно за­попав?

— Атож. Усі вважають, що він заробить на цім принаймні мільйонів із десять.

— Десять мільйонів! Ви так гадаєте? Та ж це чудово! — вигукнув Кавальканті, сп’янівши від дзеленчання тих золотоносних слів.

— Не кажучи вже про те, — провадив граф Монте-Кріс­то, — що весь цей маєток дістанеться вам; це цілком справедливо, адже панна Данґляр його єдина донька. Утім, ваш маєток, як ото казав мені ваш батько, ненабагато менший від статку вашої нареченої. Знаєте, пане Андреа, я вважаю, що ви дуже швидко і спритно попорали цю справу.

— Та незлецько, — сказав Андреа, — адже я дипломат зроду.

— Що ж, будьте й далі дипломатом, адже дипломатії не можна навчитися, тут потрібне чуття… То ваше серце в полоні кохання?

— Ох, боюся, що так, — відказав Андреа тим тоном, яким на сцені Французького театру Альцестові відповідає Дорант або Валер.

— І вам відповідають взаємністю?

— Мабуть, якщо вже за мене виходять заміж, — переможно всміхнувшись, відказав Андреа. — Проте не слід забувати про одну суттєву обставину.

— І про яку?

— Про те, що мені в цім ділі дуже допомогли.

— Ти ба!

— Авжеж.

— Обставини?

— Ні, ви.

— Я? Облиште, князю, — відказав граф Монте-Кріс­то, підкреслюючи титул. — Що я зробив для вас? Хіба недостатньо було вашого імені, вашого суспільного становища і ваших особистих чеснот?

— Ні, — сказав Андреа, — хоч що ви там казали б, пане графе, я й далі буду стверджувати, що те місце, яке ви посідаєте у світських колах, зробило більше, ніж моє ім’я, моє суспільне становище та мої особисті чесноти.

— Ви глибоко помиляєтеся, шановний пане, — сказав граф Монте-Кріс­то, відчувши підступний натяк у словах Андреа, — я почав вам протегувати лишень по тому, як дізнався про багатство і становище вашого шановного батька. Кому зобов’язаний я задоволенням познайомитися з вами? Адже ніколи не бачив ні вас, ні вашого гідного батька! Двом моїм друзям, лорду Вілмору і панотцеві Бузоні. Що змусило мене, не скажу поручитися за вас, а бодай запровадити вас у світські кола? Ім’я вашого батька, що таке відоме й таке шановане в Італії; особисто я вас не знаю.

Графів спокій і його невимушеність змусили Андреа збагнути, що його цієї хвилі тримає дужа рука і що йому важкенько буде видертися з тих лабет.

— Скажіть, пане графе, — запитав він, — мій батько і справді такий багатий?

— Мабуть, так, — відказав граф Монте-Кріс­то.

— А не знаєте, гроші, що їх я повинен внести Данґлярові, уже прийшли?

— Я отримав сповіщення.

— То три мільйони…

— Три мільйони йдуть, гадаю.

— І я їх отримаю?

— Мені здається, — відказав граф Монте-Кріс­то, — досі ви отримували все, що вам обіцяли!

Андреа так здивувався, що на хвилю навіть замислився.

— Тоді, шановний пане, — помовчавши, сказав він, — мені залишається звернутися до вас із проханням, і, гадаю, ви мене зрозумієте, навіть якщо воно буде вам неприємне.

— Кажіть, — мовив граф Монте-Кріс­то.

— Завдяки моєму статкові я запізнався з багатьма людьми, й у мене принаймні зараз чималенько друзів. Та вступаючи в такий шлюб, перед лицем усього паризького світу, я повинен спертися на чоловіка з гучним іменем, і якщо мене попровадить до вівтаря не рука мого батька, то це повинна бути чиясь могутня рука; а батько мій не приїде, правда ж?

— Він старий, і рани його щемлять, коли мандрує.

— Розумію. Отож, я звертаюся до вас із проханням.

— До мене?

— Авжеж, до вас.

— О Боже, і що ж ви хочете?

— Щоб ви заступили його.

— От так пак, любий мій! Після того, як я мав задоволення часто розмовляти з вами, ви ще так мало мене знаєте, що звертаєтеся до мене з таким проханням? Попросіть у мене в борг півмільйона, і хоч така позика досить незвична, та, їй-богу, ви мені завдасте цим меншої незручності. Я вже, здається, казав вам, що граф Монте-Кріс­то, навіть якщо він бере участь у житті тутешнього світу, ніколи не забуває моральних правил, та й східних упереджень теж. У мене гарем у Каїрі, гарем у Смирні й гарем у Константинополі, і мені бути названим батьком! Та нізащо!

— То ви відмовляєтеся?

— Рішуче. Якби ви були моїм сином чи моїм братом, я все одно відмовив би вам.

— Оце халепа! — вигукнув розчарований Андреа. — І що ж мені оце вдіяти?

— Таж ви самі сказали, що у вас сотні друзів.

— Так, але ж це ви запровадили мені у Данґлярів дім.

— Нітрохи! Погляньте, як було діло: ви обідали разом з ним у мене в Отеї, і там ви з ним і познайомилися, це велика різниця.

— Так, але моє одруження… ви допомогли…

— Я? Та ні