Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

воно саме, оскільки будь-яка тиша завжди могутніша за найбурхливіше життя. У якийсь момент мені навіть здалося, що я чую, як краплі крові падають на підлогу, але я не змусив себе підвестися і переконатися, що це не так. Кан мертвий і це незбагненно — так само, як неможливо зрозуміти смерть навіть звичайного кролика, бо вона надто схожа на нашу власну смерть.

До кімнати тихо увійшов Равік, але я так злякався, наче на мене наїхав коток. Він відразу пішов до Кана і глянув на нього. Не схилився над трупом і не торкнувся до нього.

— Треба викликати поліцію, — сказав він. — Хочете бути тут, коли вона приїде?

— Хіба це не обов’язково?

— Ні, можу сказати, що це я його знайшов. Коли приїжджає поліція, виникає безліч запитань. Хочете їх уникнути?

— Тепер вже ні, — відповів я.

— У вас нормальні документи?

— Хіба це тепер важливо?

— Так, важливо, — сказав Равік. — А Канові ви вже все одно не поможете.

— Я залишуся, — відповів я. — Мені байдуже, навіть якщо полісмени подумають, що це я його вбив.

Равік глянув на мене.

— Очевидно, що саме так вй і думаєте.

Я втупився в нього поглядом.

— Чому ви так кажете?

— Це неважко вгадати. Не думайте про таке, Россе. Якщо у всіх випадковостях бачити долю, не можна буде й кроку ступити. — Він глянув на застигле обличчя, яке ніхто з нас уже не міг упізнати. — Мені завжди здавалося: він не знає, що робити у мирний час.

— А ви знаєте?

— Для лікаря це просто. Знову латати людей, щоб їх убили в наступній війні.

Він узяв слухавку і подзвонив у поліцію. Номер та адресу йому довелося повторити кілька разів:

— Так, він мертвий, — підтвердив він. — Так, добре! Коли? Добре. — Поклав трубку. — Приїдуть, щойно зможуть. Сержант сказав, що в них багато роботи. Вбивства — важливіші. Крім того, він не єдиний самогубець у Нью-Йорку.

Ми сиділи й чекали. Знову здавалося, що час мертво завис поміж нас. Я побачив електронний годинник на Кановому радіоприймачі. Дивно було думати: Кановий радіоприймач і Кановий годинник. Це вже був анахронізм, що видався мені неправильним. Будь-яка власність пов’язана з життям. А ці речі більше не належали Канові, бо й він утратив з ними зв’язок. Він віддав їх у власність великої безіменності. Вони втратили свого власника й безіменно витали у просторі, наче невагомі предмети у всесвіті.

— Ви залишитеся в Америці? — спитав я Равіка.

Він кивнув:

— Мені вже двічі довелося складати екзамени на лікаря: у Парижі, а тепер тут. Я не здивуюся, якщо коли повернуся, вони знову вимагатимуть від мене підтвердження кваліфікації.

— Це неможливо.

Равік іронічно глянув на мене.

— Ви так уважаєте? — Він показав на Кана, який лежав на підлозі, тепер йому неможливо було дати й двадцяти. — Ось він не мав жодних ілюзій. Нас там, напевно, ненавидять, як і раніше! Ви ще досі вірите в казку про бідних, зґвалтованих німців? Почитайте газети! Вони обороняють кожен будинок, хоча вже десять разів програли війну. Вони захищають своїх нацистів запекліше, ніж матір власних дітей, ще й умирають за них. — Він сердито й сумно похитав головою. — Кан знав, що робить. Він не був у розпачі. Просто бачив усе чіткіше за нас.

Равік ледь стримувався.

— Мені сумно, — сказав він. — Я оплакую Кана. Він урятував мене у сороковому році. Я був у таборі. У французькому таборі для інтернованих. Усіх охопив тваринний страх. Прийшли німці. Комендант не хотів нас відпускати. Я знав, що мене шукають. І мене б повісили, якби знайшли. Кан дізнався, де я. Прийшов у формі есесівця з двома конвоїрами в табір, накричав на французького коменданта, вимагаючи, щоб мене йому видали.

— І як? Йому вдалося?

— Не зовсім, — сухо відповів Равік. — Комендант раптом згадав про свою прокляту честь. Стверджував, що в таборі мене вже нема, що мене вже відпустили. Він не мав нічого проти передати нас усіх разом, але окремих людей намагався врятувати. Кан перевернув увесь табір, поки мене знайшов. То була комедія помилок. Я сховався, бо справді думав, що прийшли гестапівці. Вже за межами табору Кан дав мені випити коньяку і пояснив, що сталося. Він був такий замаскований, що я його не впізнав. З вусами, як у фюрера, та з пофарбованим волоссям. Його коньяк був найкращим напоєм з усіх, які я коли-небудь пив. Він роздобув його тиждень перед тим. — Ра-вік підняв голову. — За важких ситуацій він був найлегшою людиною, яку я тільки знав. А тут йому ставало дедалі тяжче і тяжче. Врятувати його було неможливо. Розумієте, чому я вам це розказую?

— Так.

— У мене більше причин обвинувачувати себе, ніж у вас. Але я цього не роблю. Де б ми всі опинилися, якби кожен думав так, як ви? — повільно сказав Равік.

Потім на сходах почувся гуркіт.

— Тупіт поліцейських чобіт, — промовив Равік. — Забути його теж неможливо.

— Куди його відвезуть? — спитав я швидко.

— У морг на розтин. А можливо, й ні. Бо причина смерті очевидна.

Двері навстіжень відчинилися. Грубе й примітивне життя наповнило приміщення. Від цих людей, які так хвацько ввірвалися в кімнату, аж пашіло здоров’ям; почалися дурнуваті запитання, заскрипіли короткі олівці, принесли ноші, здійнявся гамір. Нас забрали в поліцію. Ми назвали свої адреси і зрештою нас відпустили. А Кан залишився там.

— Власник похоронного бюро вітається з нами, як із давніми знайомими, — гірко промовила Ліззі Коллер.

Я глянув на неї. Вона була спокійніша, ніж я очікував. Аж дивно, що Кан не справляв на жінок особливого враження. Равік сповістив Танненбаума, а той — Кармен. Вона відповіла, що не здивована і пішла до своїх курей. Стосунки Кана з Ліззі тривали недовго й не були аж такі близькі, тому вона була значно менше пригнічена, ніж на похороні Бетті Штайн. Її обличчя — рожеве та свіже, наче всі депресії залишилися в далекому минулому. «Мабуть, знайшла собі коханця, — подумав я. — Якогось наївного егоїста, якого добре розуміє. Кана вона теж ніколи не могла збагнути, а жінками, які б його розуміли, він не цікавився».

День був вітряний, на небі скупчилися великі білі хмари. З дахів крапало. Я пригрозив Розенбауму, що виштовхаю його з каплиці, якщо він надумає говорити біля Каново! труни, і він пообіцяв мені мовчати. В останній момент мені вдалося вмовити власника «будинку скорботи» не ставити на грамофоні платівки з німецькими народними піснями. Він дуже образився і сказав, що ніхто б не заперечував, навпаки, пісня «Ах, як же це можливо» всім би точно