Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

238
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 295 296 297 ... 301
Перейти на сторінку:
сподобалася.

— Звідки ви знаєте?

— Тоді б усі плакали більше.

«Усе залежить від того, як до цього ставитися», — подумав я. Власник зберіг платівки після похорону Бетті і почав робити на них бізнес. Після Моллерово! смерті він став фахівцем у царині похоронів емігрантів.

— Музика має лунати неодмінно, хоч трохи, — сказав він мені. — Інакше все буде занадто сухо.

Плата за похорон із музикою зростала на п’ять доларів. Я вже й так відмовився від лаврових дерев біля входу і тепер власник витріщився на мене так, наче я вириваю останній шматок хліба з його золотих зубів. Я передивився його колекцію платівок і вибрав «Ауеуегит» Моцарта.

— Нехай грає ця, — сказав я. — І якщо хочете, то залиште вазони з лавровими деревами біля входу.

Каплиця була напівпорожня. Нічний сторож, три офіціанти, два масажисти й одна масажистка з дев’ятьма пальцями на руках, стара заплакана жінка, якої я не знав, — ось і все. Стару жінку, офіціанта, який раніше' працював у Мюнхені в магазині з корсетами, та масажиста, який у Ротенбурзі-на-Таубері торгував вугіллям, Кан вихопив із-під носа гестапо у Франції. Вони ніяк не могли усвідомити, що Кан помер. Крім того, там було ще кілька людей, яких я знав зовсім погано.

Раптом я побачив Розенбаума. Він прослизнув за бідною, маленькою труною, наче чорна жаба. Як постійний відвідувач похоронів, він прийшов у короткому фраку кольору маренго та в смугастих штанях. Серед нас він єдиний вбрався відповідно до траурного обряду, у так званий «невеличкий костюм на вихід» із минулої епохи. Широко розставивши ноги, він став перед труною, косо глипнув на мене і вже відкрив рота.

Равік штовхнув мене. Він зауважив, як я здригнувся. Я кивнув. Розенбаум переміг: він знав, що я не наважуся влаштувати бійку перед Кановою труною. Я хотів вийти на вулицю, але Равік знову мене штовхнув.

— Ви не думаєте, що Кан би розсміявся? — прошепотів він.

— Ні. Він навіть говорив, що ліпше втопиться, ніж дозволить Розенбауму говорити на його похороні.

— Саме тому, — сказав Равік. — Кан знав: якщо чогось неможливо уникнути, з цим треба змиритися. А це — неминуче.

Мені не довелося нічого вирішувати. Одне накладалося на інше, наче одну на одну клали сторінки і раптом вийшла книжка. Місяці зволікань, надії, розчарування, бунтарства та тяжких снів накладалися один на одного без жодних зусиль з мого боку і перетворилися на впевненість. Я знав, що повернуся. У цьому не було нічого мелодраматичного — то був наче висновок якогось бухгалтера. Я не міг інакше. Хотів повернутися навіть не для того, щоб помститися. Це вже минуло. Усе було значно простіше. Я повертався, щоб упорядкувати своє життя. Я знав: поки цього не зроблю, ніде не знайду спокою. Інакше самогубство, відраза до власного боягузтва і, найжахливіше, каяття стануть моїми вічними супутниками аж до останніх днів життя. Я мав поїхати. Ще не знав, що там робитиму, хоч і був упевнений, що не матиму нічого спільного з судами, процесами та легальними покараннями злочинців. Я добре знав суди і суддів у країні, в яку хотів повертатися. То були слухняні помічники уряду і я не уявляв собі, що в них раптом прокинеться совість, яка не буде пов’язана з опортуністичною можливістю перекинутися на сторону тих, хто тепер при владі. Я міг покластися тільки на самого себе.

Коли оголосили перемир’я, я пішов до Фризлендера. Він привітав мене, широко всміхаючись.

— Нарешті це свинство закінчилося! Тепер можна братися за відбудову!

— Відбудову?

— Атож! Ми, американці, інвестуватимемо в цю країну мільярди.

— А чи не здається вам дивним, що спершу все руйнують, щоб потім знову відбудувати? Чи я мислю неправильно?

— Правильно, просто нереалістично. Ми зруйнували систему, а тепер відбудовуємо країну. Тут виникають безмежні можливості. Ви тільки подумайте про будівельний бізнес.

— Приємно поговорити з діловою людиною. Думаєте, систему зруйновано? — запитав я.

— Звісно! Після такої поразки!

— 1918 року ситуація на фронтах теж була катастрофічна. І все одно Гінденбурґ, один із її винуватців, став рейхспрезидентом Німеччини.

— Гітлер мертвий, — вигукнув Фризлендер з юнацьким запалом. — Інших союзники повісять, або кинуть до в’язниці. Тепер треба йти в ногу з часом. — Він підморгнув мені. — Ви ж саме тому до мене прийшли, правда?

— Так.

— Я не забув про свою пропозицію.

— Напевно, я не відразу зможу повернути вам гроші, — сказав я, відчуваючи, яку мені прокидається слабка надія.

Якби Фризлендер зараз мені відмовив, довелося б чекати, поки зберу достатньо грошей на переїзд. Це здавалося мені невиправданим відтермінуванням, хоч і на короткий час, але країна, яку я хотів покинути, знову замерехтіла переді мною, наче чужий рай.

— Я завжди дотримую слова, — сказав Фризлендер. — Як ви хочете отримати гроші? Готівкою чи чеком?

— Готівкою, — відповів я.

— Я так і думав. Стільки в мене тут нема. Приходьте завтра й отримаєте їх. А борг повернете мені згодом. Ви ж хочете їх інвестувати, правда?

— Так, — мить повагавшись, відповів я.

— Добре. Скажімо, я дам їх вам під шість відсотків. Самі ж ви заробите сто. Це справедливо, правда?

— Дуже справедливо.

«Справедливо» — одне з його улюблених слів, хоча, варто визнати, він справді був справедливий. Зазвичай люди просто ховають за такими словечками свої звички.

Я підвівся, відчуваючи водночас і полегшення, і безнадію:

— Містере Фризлендере, я вам дуже вдячний.

Кілька секунд я дивився на нього і мене пожирала заздрість. Ось він стоїть тут, квітучий, успішний бізнесмен та сім’янин у такому собі ясному, незатьмареному світі. Тоді пригадав Ліззині слова про його імпотенцію. Вирішив їй повірити, щоб перемогти заздрість.

— Ви ж точно залишаєтеся в Америці? — запитав я.

Він кивнув:

— Для мого бізнесу достатньо телефону. І телеграфу. А ви?

— Поїду, як тільки курсуватимуть кораблі.

— Думаю, це швидко налагодиться. Війна в Японіїдовго не триватиме. Ми й там незабаром наведемо лад. Транспортне сполучення з Європою від цього не постраждає. У вас тепер нормальні документи?

— У мене є ще дозвіл на проживання на кілька місяців.

— З ним ви точно зможете їздити, куди захочете. Думаю, в Європі теж.

Я знав, що все не так просто. Але Фризлендер був людиною великих масштабів. Деталі його не цікавили.

— Заскочте до мене ще раз, перш ніж поїдете, — сказав він, наче вже наступив справжній мир.

— Неодмінно! І дуже вам дякую!

34

Усе було геть не так просто, як уявляв Фризлендер. Минуло більше двох місяців, перш ніж справа зрушилася, — організувати все було дуже важко. І все одно це був для мене найкращий час за багато років. Усе, що мене

1 ... 295 296 297 ... 301
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"