Читати книгу - "Вибрані твори"

з дитинства, коли прочани з мого села Балаклії, відвідавши те святе місто, розповідали безліч осяйних легенд.

— Вас вабить романтика старовини, — сказав він. — Це добре... Отже, приходьте завтра у всеозброєнні о шостій вечора.

Повертався до студентського гуртожитку «Гігант»[892], а перед очима стояла брава постать Сергія Пилипенка: стрункий, підтягнутий, з суворими рисами фронтовика, але без найменших ознак командирської погорди на обличчі. Здавалось, це козак зійшов з гравюри XVII сторіччя...

Наприкінці 1931 року побачив я Пилипенка вдруге, коли він приїздив до Києва у справах інститутських, а одночасно й плужанських. На той час і я вже був у «Плузі». Голова Київського відділення Косарик Дмитро зібрав нашу невеличку групу в будинку Ґалаґана на Фундуклеївській, де містилася філія Інституту Шевченка. Пилипенко провів із нами бесіду, дуже цікаву, але й дуже невтішну. В усьому відчувалося: він надто стурбований останніми подіями на культурницькому українському фронті.

Літературні угруповання, казав він, піддані нищівній критиці. Зокрема, партортодокси нападали, як розбійники, на «Плуг» з вимогою повністю його пролетаризувати, цілковито перевести на марксистські позиції. Село, мовляв, переходить на суцільну колективізацію, а плужани й досі плентаються з ідеологічним допотопним плугом. Пора вже пересідати на трактор! Декілька плужан уже залишили «Плуг» і назвали свою групу «Трактором». Вуспівці на чолі з Іваном Микитенком добиваються докорінної ліквідації «Плуга».

Київські плужани хоча й вважалися слабенькою групою, однак завзято відстоювали традиційну автономію. І коли приїхав до нас із Харкова посланець «Трактора» Натан Рибак агітувати за вихід з «Плуга», то ми не зрадили «палашу».

Пилипенко належав до тих людей, привабливість яких зростала з наближенням, з пізнанням їхньої особистості. Але в одному надзвичайному випадку, що прямо стосується його, я розгубився. Року 1932-го приїхав він до Києва, щоб улаштувати справу з призначенням нового завідувача філії Інституту Шевченка. Бо Дорошкевича Олександра, що обіймав цю посаду, арештувало ГПУ. На загальному зібранні науковців Пилипенко відрекомендував нам щойно призначеного керівника філії, свого давнього знайомого, учасника і спільника в революційних подіях, члена партії з 1917 року Михайла Барана[893]. Зараз я не можу згадати ні місяця, ні числа, коли саме це було, але певен, що вже після постанови ЦК ВКП(б) від 14 квітня про ліквідацію літературних угруповань.

Наступного дня до інституту зайшов схвильований син Барана і в тривозі повідомив, що зараз скидають дзвони з Лаврської дзвіниці. На ту пору нагодився й Пилипенко, який мав від'їжджати до Харкова. Разом з іншими науковцями він негайно вирушив до Лаври. Коли ми підійшли туди, то Великий дзвін уже лежав розтрощений на бруковиці. Ми отупіло дивилися на ті священні уламки, не зважаючись вимовити слово обурення чи скорботи. Я лиш підняв із землі невеличкий осколок з рельєфним орнаментом і заховав у кишеню як свідка вандалізму. Пилипенко теж прихопив уламок дзвона. Коли поверталися з лаврського обійстя, він усім своїм виглядом свідчив, як тяжко бачити йому все те. Адже він родився і виріс у Києві, кожну вуличку, кожну стежину пам'ятав, тисячі разів чув голоси лаврських дзвонів, що ось сьогодні замовкли навіки.

Біля узвозу, що в'юнився серпантином униз до самого Дніпра, Пилипенко запропонував завітати до Аскольдової могили і подивитися на тамтешній цвинтар. Ми були надзвичайно вражені, коли опинилися на тому кладовищі. Це був невеликий, чудово спланований скульптурно-архітектурний парк-музей. Виявляється, цей некрополь Пилипенко уподобав ще з дитинства, коли рідні приводили його сюди поклонитись комусь із пращурів. Відтоді він не забував цього казкового куточка Києва, де витав дух вічности й неземного супокою.

Десь під кінець 1933 року, коли Пилипенка виключили з партії, зняли з посади, а потім і заарештували, науковий колектив Інституту Шевченка переполовинився: одних звільнили за буржуазний націоналізм, інших посадили в тюрму за контрреволюційну діяльність. Після Д. Багалія, після С. Пилипенка не стало справжнього інституту. А це ж Харків, столиця України! Що ж показувати чужоземцям про розцвіт вільної соціалістичної України? Отож згадали про Київську філію інституту. І постановили як установу її ліквідувати, а недобитків, що там ще лишилися, перевести до Харкова. Директором призначили Євгена Шабліовського[894].

Отоді, вже в Харкові, мені пощастило востаннє побачити Сергія Пилипенка. Не пам'ятаю, на якій саме вулиці ми зіткнулися лице в лице. Я було протягнув йому руку, проте він стримано попередив, що знатися з ним тепер небезпечно. «За мною стежать, — сказав він. — Не хочу, щоб ви мали неприємності. Прощайте...» Я не встиг опам'ятатися, як він мигцем щезнув. Господи, як тяжко було дивитися на ту зникаючу струнку постать плужанського «папаші»!

Я витер сльозу, а камінь, тяжкий камінь як упав на душу, то вже навіки. Коли я повернувся уже з Колими зі своєї довголітньої каторги, моїм першим бажанням було відродити в пам'яті людській хоч частину імен замучених українських поетів, які були заборонені чверть сторіччя. Так з'явилася укладена мною збірка «Із поезії 20-х років»[895].

Серед п'ятдесяти поетів було й ім'я Сергія Пилипенка. До речі, коли я укладав цього збірника, то Пилипенко не значився в списках реабілітованих, і мені довелось не раз ходити у військовий трибунал Київського округу, писати заяви