Читати книгу - "Вибрані твори"

class="book">Найбільшу свою надію я покладав на антологію «Розстріляне відродження», що її упорядкував Юрій Лавріненко, а видало в 1959 році польське видавництво «Культура» в Парижі. Бо кому ж, гадалося мені, передусім надати місця в тій антології, як не людям, що були надхненниками й організаторами того розстріляного відродження? На превеликий жаль, надії мої не справдилися. Переглянувши щось із п'ятдесят сильвет про життя й творчість письменників, а часом і не письменників, Сергія Пилипенка серед них я не знайшов. І тільки в прикінцевій статті упорядник таки згадав і Пилипенка. Але як згадав? Назвав його не жертвою московсько-комуністичного терору, а... «невдалим псевдотеоретиком мистецтв (?) з рамени (??) псевдописьменницької (???) організації „Плуг“».

Ось що значить удавати із себе більшого хвильовіста, ніж був сам Хвильовий. Просто не віриться, що ці бундючно-глумливі слова на адресу загиблого в енкаведистських катівнях українського діяча належать тому самому Лавріненкові, який полюбляє хизуватися своєю культурністю. Бо навіть Хвильовий, що більше за Лавріненка мав право якнайгостріше висловлюватися проти свого опонента, цього не робив. Пилипенко для Хвильового був «енко», «маестро», «товариш Пилипенко», «Сергій Володимирович». Крім цього, Лавріненкові слід би було пам'ятати і про Пилипенкову родину, якій він своїм неетичним, некультурним і несовісним вчинком завдав великого болю. Адже вони (дружина з дочками), перебуваючи після арешту чоловіка і батька в СРСР, досить натерпілися цькувань та наклепів. А тепер, опинившись за межами «совєтського раю», хотіли б, очевидно, гідно вшанувати свого чоловіка й батька, як ото вшанувала свого батька дочка Костя Буревія, видавши його твори, але бояться це робити.

І мають рацію боятися. Бо знайдуться ж і за океаном такі закукурічені хвильовинята, що зважаться виливати на них брудні помиї. Нещодавно одне із нью-йоркських хвильовинят горлало зі сторінок журналу «Сучасність»: «Досить уже з нас тієї пилипенківщини!»

Звідки ж воно, оте нью-йоркське хвильовинятко, що народилося в Західній Україні, знає щось про Пилипенка? Та від того ж самого Лавріненка, що упорядкував «Розстріляне відродження».

Та Лавріненко, як бачимо, «копає» не тільки самого Пилипенка, а й письменницьку організацію «Плуг», називаючи її «псевдописьменницькою». Отож, ідучи слідом за Лавріненком, треба визнати всіх письменників, що прийшли в українську літературу через «Плуг», за псевдописьменників. А через «Плуг» прийшли до української дореволюційної літератури ось такі майстри слова: Володимир Сосюра, Петро Панч, Іван Сенченко, Андрій Головко, Олександр Копиленко, Леонід Первомайський, Наталя Забіла, Василь Чапленко[898], Кость Гордієнко, Володимир Ґжицький, Олесь Донченко[899], Григорій Епік, Василь Мисик... Навіть широкознана за океаном авторка Докія Гуменна належала до «Плуга», від чого й до сьогодні не відмовляється. Що більше: Лавріненко, бувши редактором літературно-наукового збірника УВАН, що вийшов друком у 1952 році, Лавріненко, кажу, надрукував у тому збірнику повість Докії Гуменної «Мана», хоч ця письменниця, за його трактуванням, є псевдописьменницею. Якщо Лавріненко вважає згаданих вище письменників, залучаючи до них і Докію Гуменну, за псевдописьменників, тоді і його самого можна, і то ще з більшим правом, назвати псевдолітературознавцем.

А втім, мені шкода Лавріненка, дуже шкода. Задля самозвеличування він зважився глумитися з загиблого від московсько-комуністичної кулі видатного діяча часів розстріляного відродження — Сергія Пилипенка. Невже наш шановний літературознавець аж так, згубив свою совість, що вважає за гідне для себе наслідувати четвероногого «героя» з відомої байки Крилова «Лисиця та Осел»?

Якщо так, я від усього серця висловлюю йому своє найглибше співчуття.

1971 р.

Тетяна Кардиналовська[900]
Завжди незабутній[901]

 працювала в Раднаркомі, а тоді хтось мені порадив постукати роботи в якійсь редакції. Я згадала про Еллана-Блакитного, колишнього есера, який пізніше став боротьбистом, а тепер редагував комуністичну газету «Вісти». Справді, В. Блакитний зустрів мене дуже приязно, із співчуттям вислухав мою розповідь про перебування у в'язниці. Але на моє запитання стосовно роботи відповів, що, на жаль, усі штати в його газеті укомплектовані. «Але ходімо, — запропонував він. — Я вас познайомлю з Сергієм Пилипенком, редактором „Селянської Правди“. Там є вакансія». Ми пішли коридором, редакція «Селянської Правди» розташовувалася в тому ж будинку, на тому ж поверсі. В. Блакитний представив мене С. Пилипенкові. Той вислухав мою історію арешту