Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

90
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 298 299 300 ... 317
Перейти на сторінку:
через увесь дах до яблуні, з якої можна було злізти на подвір’я. Коли ми нарешті туди дісталися, вона поглянула на дерево, а тоді — на мою видовжену засмаглу руку, яку досі тримала обома крихітними білими рученятами. Хват у неї був неміцний, але впевнений, і вона нічим не показувала, що готова відпустити.

— Я за тобою скучила, — тихо мовила Арі, не підводячи погляду. — Не йди більше.

— Я взагалі не планую йти, — лагідно сказав я. — Надто вже багато справ маю тут.

Арі схилила голову набік, щоб поглянути на мене з-за хмарки волосся.

— Наприклад, ходити до мене?

— Наприклад, ходити до тебе, — погодився я.

Розділ сто сорок третій. «Безкровний»

Після повернення до університету на мене чекала ще одна несподіванка.

За кілька днів після прибуття я знову взявся працювати у Промислі. Я вже не мав відчайдушної потреби у грошах, але скучив за роботою. Є щось дуже втішне в тому, щоб витворювати щось своїми руками. Справжнє рукотворство схоже на пісню в матеріальному втіленні. Воно — це акт творення.

Тож я пішов до Запасів, думаючи розпочати з чогось простого, оскільки давно не працював. Підійшовши до віконця, побачив знайоме обличчя.

— Привіт, Безіле, — озвався я. — За які гріхи загримів сюди цього разу?

Він опустив погляд і промимрив:

— Неналежне поводження з реагентами.

Я засміявся.

— Це не так страшно. Десь за виток тебе випустять.

— Ага, — він підвів погляд і присоромлено всміхнувся. — Я чув, що ти повернувся. Прийшов по записані на тебе гроші?

Я зупинився на середині складеного подумки переліку всього необхідного для теплової воронки.

— Прошу?

Безіл схилив голову набік.

— Записані на тебе гроші, — повторив він. — За «Безкровного», — трохи подивився на мене, а тоді, вочевидь, здогадався. — Так, звідки ж тобі знати… — він відступив на мить від віконця й повернувся з чимось схожим на восьмибічну лампу, повністю виготовлену із заліза.

Це було не схоже на стрілолов, який я виготовив. Той, який сконструював я, було зібрано з нуля, і він був доволі не­оковирний. Цей же був гладенький і обтічний. Усі деталі щільно прилягали одна до одної, а ще він був укритий тонким шаром прозорої алхімічної емалі, здатної захищати від дощу та іржі. Розумно, треба було передбачити це в оригінальній конструкції.

Хоча почасти мені лестило, що моя конструкція сподобалася комусь настільки, що її скопіювали, сильнішим у мені виявилося роздратування: я побачив стрілолов, відточений набагато більше за мій оригінал. У деталях зауважив характерну однорідність.

— Хтось виготовив набір форм? — запитав я.

Безіл кивнув.

— О так. Дуже давно. Два набори, — він усміхнувся. — Мушу сказати, розумна штука. Я далеко не відразу додумався, як працює інерційний спуск, але тепер, коли зрозумів… — Безіл постукав себе по лобі. — Сам зробив дві штуки. Витрачений на них час гарно окупається. Палубні лампи й поряд не стояли.

Це викликало у мене мимовільну усмішку.

— Усе на світі краще за палубні лампи, — погодився я й узяв стрілолов. — Цей твій?

Безіл хитнув головою.

— Мій місяць як продали. Вони не залежуються. Розумно ти вчинив, що призначив за них таку низьку ціну.

Я покрутив стрілолов у руках і побачив викарбуване в металі слово. Масивні літери були глибоко витиснені в залізі, тож я зрозумів, що вони були й на формі. Там було написано: «Безкровний».

Я поглянув на Безіла. Він усміхнувся.

— Ти подався геть, не давши йому нормальної назви, — пояснив Безіл. — А тоді Кілвін офіційно оформив схему й додав її до записів. Нам треба було якось його назвати, перш ніж розпочати продаж, — його усмішка трохи померкла. — Але це сталося приблизно тоді, коли дійшла звістка, що ти зник у морі. Тож Кілвін залучив майстра Елодіна…

— Щоб дати йому нормальну назву, — продовжив я, не припиняючи крутити стрілолов у руках. — Ну звісно.

— Кілвін трохи побурчав, — сказав Безіл. — Назвав це драматичною маячнею. Проте назва прижилася, — він знизав плечима і трохи попорпався, а тоді продемонстрував книгу. — Хай там як, хочеш свої гроші? — заходився гортати сторінки. — Грошей уже точно накопичилося чимало. Їх виготовляє купа людей.

Він знайшов потрібну сторінку і провів пальцем уздовж рядка.

— Ось. Наразі продано двадцять вісім одиниць…

— Безіле, — заговорив я, — я справді не розумію, про що ти. Кілвін уже заплатив мені за перший, який я виготовив.

Безіл наморщив лоба.

— Твої комісійні, — промовив він буденним тоном. А тоді, побачивши мій отетерілий погляд, повів далі: — Щоразу, коли в Запасах щось продають, Промисел дістає комісійні, тридцять відсотків, а той, кому належить схема, дістає десять відсотків.

— Я гадав, що Запаси залишають собі всі сорок, — вражено сказав я.

Безіл стенув одним плечем.

— Здебільшого так. Більшість старих схем належать Запасам. Більшість речей уже винайдено. Але якщо йдеться про щось нове…

— Манет ніколи про таке не казав, — зауважив я.

Безіл винувато скривився.

— Старий Манет — робочий кінь, — увічливо пояснив він. — Але не найбільший новатор на світі. Він тут уже… скільки? Років із тридцять? Здається, у нього немає жодної власної схеми, — він трохи погортав книгу, проглядаючи сторінки. — Більшість серйозних рукотворців мають щонайменше одну, просто заради гордості, навіть якщо від цієї схеми жодної ­користі.

У мене в голові закрутилися цифри.

— Отже, десять відсотків від восьми талантів за штуку, — пробурмотів я, а тоді підвів погляд. — На мене чекає двадцять два таланти?

Безіл кивнув, дивлячись на запис у книзі.

— Двадцять два й чотири, — уточнив він, а тоді дістав олівець і шматок паперу. — Тобі давати все?

Я всміхнувся.

***

Коли я вирушив до Імрі, гаманець у мене був такий важкий, що я боявся закульгати. Зайшов до Анкера й забрав свою дорожню торбу, вмостивши її на протилежному плечі для рівноваги.

Я бродив містом, ліниво минаючи всі місця, до яких раніше вчащали ми з Денною. Роздумував, де вона може бути.

Коли мій ритуальний пошук завершився, я подався до провулка, в якому пахло згірклим жиром, і піднявся вузькими сходами. Енергійно постукав у двері Деві, зачекав одну довгу хвилину, а тоді постукав іще раз, гучніше.

Стало чути, як відсувається засув і крутиться замок. Двері прочинились, і на мене визирнуло одне світло-блакитне око. Я всміхнувся.

Двері поволі відчинилися. Деві стояла на порозі, витріщившись на мене порожнім поглядом і тримаючи руки по швах.

Я здійняв брову, поглянувши на неї, й запитав:

— Що таке? Дотепних фразочок не буде?

— Я не веду справ на сходовому майданчику, — машинально промовила вона. Голос у неї був абсолютно позбавлений інтонації. — Доведеться тобі зайти всередину.

Я зачекав, але вона не зійшла з порога. Я занюхав пахощі кориці й меду, що виринали з кімнати в неї за спиною.

— Деві, — запитав я, — у тебе все гаразд?

— Ти… — вона замовкла, не зводячи з мене погляду. Голос у неї був безживний і беземоційний. — Ти ж ніби як мертвий.

— У цьому, як і багато в чому іншому, я хотів би всіх розчарувати, — відказав я.

— Я була певна, що він зробив це, — продовжила

1 ... 298 299 300 ... 317
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"