Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

чашку на підлогу й одразу потяглася по наступну, навіть не дивлячись, як розбилася ця.

Йонас заплакав.

– Не плач, золотко. Ми ще кращі купимо.

Двері розчахнулись, і в дім зайшли троє офіцерів НКВД з багнетами на гвинтівках.

– Що тут сталося? – вимагав пояснень високий, дивлячись на битий посуд.

– Це випадково, – спокійно відповіла мама.

– Знищуєте державну власність! – заревів він.

Йонас притягнув валізу ближче до себе, боячись, що вона будь-якої миті може перетворитися на «державну власність».

Мама подивилась у дзеркало в передпокої, щоб дати лад волоссю і вдягти капелюшок. Офіцер НКВД штурхнув її прикладом у плече, так що вона вдарилась обличчям у дзеркало.

– Буржуйські свині, вічно гаєте час. Здався тобі цей капелюх! – буркнув він.

Мама підвелась і поправила одяг: розправила спідницю, рівно вдягла капелюшок.

– Вибачте, – сухо відповіла вона офіцерові, після чого поправила кучері й приколола на капелюшок булавку з перлиною.

Вибачте? Чи вона справді це сказала? Ці люди виганяють її з дому серед ночі, штовхають – а вона просить вибачення? Потім вона взяла те саме довге сіре пальто, і я раптом усе зрозуміла. Вона грала з радянськими офіцерами – так обережно грають у карти, коли немає певності, що тобі здадуть наступного разу. Перед моїми очима постало те, як вона зашивала за його підкладку коштовності, папери, всілякі інші цінності.

– Мені треба в туалет, – сказала я, намагаючись відволікти їх від мами та її пальта.

– Тридцять секунд!

Я зачинилась і побачила себе в дзеркалі. Я навіть не уявляла, наскільки швидко все зміниться, поблякне. Коли б я знала, подивилася б на себе довше, щоб запам’ятати. Понад десять років після того я не дивилась у справжнє дзеркало.

4

Ліхтарі згасли. На вулиці стояла майже повна чорнота. Офіцери йшли за нами, підганяючи. Я побачила, як із-за штор у вікні визирає тихцем пані Раскунене. Щойно помітивши мій погляд, вона сховалася. Мама штовхнула мене під лікоть, щоб я не підводила голови. Йонасу нелегко було з валізою. Вона била його по ногах.

– Давай! – командував офіцер по-російськи. Швидко, весь час швидко.

Ми перейшли перехрестя, рухаючись до чогось великого й темного. То була вантажівка, її оточували енкаведисти. Ми підійшли до задньої частини машини. Там люди сиділи на своїх речах.

– Підсади мене, поки вони цього не зробили, – швидко прошепотіла мені мама, щоб офіцери не торкались її пальта.

Я виконала її прохання.

Офіцери вкинули в кузов Йонаса. Він упав долілиць, а на нього зверху кинули валізу. Я опинилась у кузові без падіння, але, коли я встала, якась жінка поглянула на мене й затулила рот рукою.

– Ліно, люба, застібнися, – сказала мама.

Я глянула вниз і побачила, що на мені нічна сорочка у квіточку. Гарячково шукаючи альбом, я забула перевдягтися. Також я побачила високу жилаву гостроносу жінку, яка дивилася на Йонаса. Панна Ґрибайте. Учителька з нашої школи, немолода й незаміжня, одна з найсуворіших. Упізнала я ще кількох людей: бібліотекаря, господаря поблизького готелю і кількох чоловіків, з якими тато розмовляв на вулиці.

Ми всі були в якомусь списку. Я не знала, що це за список, знала тільки, що ми там записані. Як, вочевидь, і решта п’ятнадцятеро людей, які сидять тут із нами. Офіцери захряснули двері вантажівки. Лисий чоловік, який сидів переді мною, застогнав.

– Ми всі помремо, – сказав він. – Точно ж помремо.

– Дурниці! – швидко відповіла мама.

– Але ж помремо, – не відступався він. – Це – кінець.

Машина швидко, рвучко поїхала, так що люди почали падати з сидінь. Лисий пан раптом підхопився, переліз через край кузова й вистрибнув. Упав на бруківку і заревів, як звір у пастці. Люди в кузові скрикнули. Машина з різким виском загальмувала, з кабіни вискочили офіцери. Вони відчинили кузов, і я побачила, як чоловік звивається від болю на землі. Вони підняли й закинули його скулене тіло назад у кузов. Було видно, що одна нога в нього скалічена. Йонас затулив обличчя маминим рукавом. Я тихо взяла його за руку. Він тремтів. Перед очима в мене пливло. Я міцно їх стулила, потім розплющила. Машина знову рвонула вперед.

– Ні! – лементував чоловік, схопившись за ногу.

Машина зупинилася біля лікарні. Усім, здається, стало легше на душі: зараз лисому панові нададуть допомогу. Але цього не сталося. Вони чекали. Жінка, внесена у список, саме народжувала. Щойно буде перерізано пуповину, і матір, і дитя мали вкинути в машину.

5

Минуло майже чотири години. Ми сиділи в темряві перед лікарнею і не могли нікуди вийти. Мимо проїжджали якісь інші машини, у кузовах деяких під сіткою теж сиділи люди.

На вулицях починався рух.

– Рано ми приїхали, – сказав мамі хтось поруч. Чоловік поглянув на годинник. – Скоро третя ранку.

Лисий чоловік, лежачи на спині, розвернув обличчя до Йонаса:

– Хлопче, заткни мені рот і затисни ніс. І не відпускай.

– Ні, він нічого подібного робити не буде! – сказала мама і пригорнула Йонаса ближче до себе.

– Дурна жінко. Чи ви не розумієте, що все лише починається? У нас іще є шанс померти гідно.

– Елено! – почулося з вулиці.

Я побачила: у тіні дерев ховається мамина двоюрідна сестра Реґіна.

– Вам на спині легше лежати? – спитала мама в лисого чоловіка.

– Елено! – почулося знову, трохи гучніше.

– Мамо, мені здається, вона тебе кличе, – прошепотіла я, не зводячи погляду з енкаведиста, який курив з другого боку машини.

– Вона мене не кличе, – сказала мама голосно. – Вона божевільна! Ідіть своєю дорогою і дайте нам спокій! – крикнула вона.

– Але ж, Елено, я…

Мама відвернулась і вдала, що поглинута розмовою зі мною, абсолютно не зважаючи на сестру. Біля лисого чоловіка в кузов упав невеликий вузлик. Чоловік жадібно його схопив.

– І це ви, добродію, говорили про гідність? – сказала йому мама. Вона вирвала в нього з рук вузол і сховала в себе під ногами. Мені було цікаво, що ж там. Як могла мама обізвати власну двоюрідну сестру божевільною?! Адже Реґіна так ризикувала, коли пішла її шукати!

– Ви дружина Костаса Вілкаса, проректора університету? – спитав чоловік у костюмі, який сидів трохи нижче від нас.

Мама кивнула, заламуючи руки.

Я дивилася, як мама заламує руки.

У їдальні приглушені голоси то гучнішали, то тихішали. Чоловіки сиділи вже кілька годин.