Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

– Серденько, принеси їм кавник, – попросила мене мама.

Я підійшла до порога їдальні. Над столом висіла хмара тютюнового диму, яку не випускали назовні зачинені вікна й закриті штори.

– Репатріація, якщо вдасться, – сказав тато, різко замовкнувши, коли побачив мене у дверях.

– Чи бажаєте ще кави? – спитала я, тримаючи в руках срібний кавник.

Дехто за столом опустив очі. Хтось кахикнув.

– Ліно, ти перетворюєшся на справжню юну даму, – сказав татів університетський товариш. – І я чув, ти дуже обдарована художниця.

– Так і є! – сказав тато. – У неї неповторний стиль. І вона надзвичайно розумна, – додав він, підморгнувши мені.

– То значить, у матір вдалася! – пожартував хтось за столом.

Усі засміялися.

– Скажи-но мені, Ліно, – сказав газетяр, – якої ти думки про нову Литву?

– Ну, – перебив його тато, – це все-таки не юнацька розмова, правда?

– Це буде розмовою для всіх, Костасе, – відказав журналіст, – від старого до малого. До того ж, – посміхнувся він, – не буду ж я це в газеті друкувати!

Тато засовався на стільці.

– Що я думаю про радянську анексію? – я мить помовчала, не дивлячись батькові в очі. – Я вважаю, що Йосиф Сталін – нахабний агресор. І вважаю, що ми маємо вигнати його війська з Литви. Їм не можна дозволяти прийти і брати все, що хочеться, і…

– Годі, Ліно. Лишай тут кавник і повертайся до мами на кухню.

– Але ж це правда! – не відступалася я. – Це несправедливо!

– Годі! – сказав тато.

Я повернулася на кухню, ненадовго зупинившись, щоб підслухати.

– Не заохочуй її, Владасе. Дівчина вперта, вона мене смертельно лякає, – сказав тато.

– То що ж, – відповів журналіст, – тепер ми бачимо, наскільки вона подібна до свого батька, чи не так? Справжню партизанку виховав, Костасе.

Тато мовчав. Зібрання скінчилось, і гості виходили з дому по черзі, через певні проміжки, одні через парадні двері, інші – чорним ходом.

– Університет? – спитав лисий, і далі кривлячись від болю. – Ну, тоді його далеко повезли…

Мій шлунок стиснувся, немов від удару. Йонас у відчаї подивився на маму.

– Власне, я працюю в банку і бачив твого батька вчора надвечір, – усміхнувся якийсь чоловік Йонасові.

Я розуміла, що це неправда. Мама вдячно йому кивнула.

– То, значить, бачив його по дорозі до могили! – похмуро відказав лисий.

Я готова була спопелити його очима: скільки ж клею треба, щоб заклеїти тобі пельку!

– Я збираю марки. Я простий колекціонер, і вони мене шлють на смерть, бо я листувався з іншими колекціонерами за кордоном. А от університетського точно ж першим номером у список внесли за те, що…

– Замовкніть! – вихопилося в мене.

– Ліно! – зупинила мене мама. – Ти маєш негайно перепросити. Бідолашному панові дуже боляче, він сам не розуміє, що каже.

– Я дуже добре розумію, що кажу! – відказав пан, не зводячи з мене очей.

Лікарня відчинилась, і звідти вихопився страшний крик. Енкаведист тягнув сходами босу жінку в закривавленій лікарняній сорочці.

– Моя дитина! Будь ласка, нічого не робіть моїй дитині! – кричала вона. Вийшов інший офіцер, несучи сповитий згорток. За ним вибіг лікар, хапаючи енкаведиста за одяг.

– Прошу вас, ви не можете забрати новонародженого. Дитина не виживе! – кричав лікар. – Пане, благаю вас! Будь ласка!

Офіцер розвернувся і вдарив лікаря