Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

й реве. Не хоче каліки. А тепер ходімо, поставиш мені горілку. Рештка мого коньяку зникла в пащі водія снігового плуга, який має більше розуму, ніж ми, його авто ніколи не перевищує п’яти кілометрів за годину.

Сиділи в холі за малим столиком біля вікна. Клерфе роззирнувся.

– Хіба тут лише самі хворі?

– Ні. Є також здорові, які провідують хворих.

– Ну, звичайно! Оті, що з блідими обличчями, то хворі?

– Ні, то якраз здорові! – Ґольманн розсміявся. – А бліді вони тому, що приїхали зовсім недавно. Натомість ті засмаглі, як спортсмени, то хворі, які перебувають уже віддавна.

Офіціантка принесла склянку помаранчевого соку для Ґольманна й малу карафку горілки для Клерфе.

– Як довго думаєш тут залишитися? – запитав Ґольманн.

– Кілька днів. Де б я міг оселитися?

– Найкраще в «Палас Готелі». У них там добрий бар.

– А звідки ти про це знаєш?

– Ми ходимо туди, коли час від часу вдається нам звідси чкурнути.

– Чкурнути?

– Так, часом уночі, коли ми хочемо відчути себе здоровими. Це, правда, заборонено, але краще вже похмілля, ніж безрезультатні дискусії з Богом, чому людина хворіє. – Ґольманн витягнув із кишені на грудях плескату пляшку й долив до своєї склянки трішки алкоголю. – Це джин, – пояснив він. – Теж помагає.

– Вам не дозволяють пити? – запитав Клерфе.

– Цілковитої заборони нема, але так зручніше. – Ґольманн сховав пляшку до кишені. – Тут на горах трохи впадаєш у дитинство.

Перед входом зупинилися сани. Ті самі, які Клерфе зустрів на шосе. Із них вийшов чоловік у чорній хутряній шапці.

– Знаєш, хто це? – запитав Клерфе.

– Ця жінка?

– Ні, чоловік.

– Якийсь росіянин. Зветься Боріс Волков.

– Білий росіянин?

– Так. Але для різноманітності не колишній великий князь, хоч і далеко не бідний. Його батько, мабуть, своєчасно відкрив рахунок у Лондоні, але невчасно покинув Москву, його розстріляли. Дружині й синові вдалося вирватися. Вона мала, либонь, ушиті в корсеті смарагди завбільшки з горіх. У 1917 році носили ще корсети.

Клерфе розсміявся.

– Ти справжнє детективне бюро! Звідки ти все це знаєш?

– Тут люди швидко довідуються про себе все, – відказав Ґольманн із відтінком гіркоти в голосі. – За два тижні, коли закінчиться сезон лещетарів, село на решту року знову стане пліткарською глушиною.

Біля них протиснулися між столиками кілька зодягнених у все чорне курдуплів, які жваво розмовляли між собою іспанською.

– Як на мале село товариство здається доволі міжнародним, – зауважив Клерфе.

– Бо таке і є. Смерть так і не стала шовіністкою.

– У цьому я б не був такий певний. – Клерфе кинув оком на двері. – Вона дружина цього росіянина?

Ґольманн озирнувся.

– Ні.

Росіянин і жінка увійшли досередини.

– Невже ці обоє теж хворі? – запитав Клерфе.

– Авжеж. Але не виглядають на таких, правда?

– Ні.

– Часто так і є. Упродовж якогось часу людина виглядає квітучою. Потім уже ні, але тоді перестає з’являтися публічно.

Росіянин і жінка зупинилися біля дверей. Чоловік наполегливо щось переконував. Вона вислухала його, після чого енергійно труснула головою і швидко пройшла у глиб холу. Чоловік провів її поглядом, вичекав хвилину, а відтак вийшов і сів у сани.

– Либонь, посварилися, – промовив Клерфе не без задоволення.

– Такі сцени трапляються тут щохвилини. З часом тут кожен трохи божеволіє. Психоз табору військовополонених. Пропорції міняються місцями, дрібниці набирають ваги, а важливі речі стають другорядними.

Клерфе уважно поглянув на Ґольманна.

– У тебе також?

– У мене також. Не можна безперервно витріщатися в один пункт.

– Ці двоє мешкають тут?

– Жінка. Чоловік мешкає поза санаторієм.

Клерфе підвівся з-за столика.

– Поїду в готель. Де ми могли б разом повечеряти?

– Тут. У нас є їдальня, у якій дозволено пригощати гостей.

– Добре. О котрій?

– О сьомій. Бо о дев’ятій я мушу бути в ліжку. Як в інтернаті.

– Як у війську, – сказав Клерфе. – Або перед перегонами. Пам’ятаєш, як у Мілані наш командир заганяв нас до готелю, як курей до курника?

Обличчя Ґольманна проясніло.

– Ґабрієлі? Він ще в ділі?

– Звичайно. Що з ним могло статися? Керівники вмирають у ліжку, як генерали.

Жінка, яка була з росіянином, повернулася і попрямувала до виходу, але її затримала якась сива жінка й тихо сказала щось гострим тоном. Жінка не відповіла й озирнулася. Хвильку повагалася, врешті зауважила Ґольманна і підійшла до нього.

– Крокодилиця не хоче мене випустити. Каже, що ніхто мене не пускав кататися. І що вона змушена буде донести на мене Далай-ламі, якщо я ще раз таке зроблю.

Тут вона помітила Клерфе й замовкла.

– Ліліан, це Клерфе, – сказав Ґольманн. – Я розповідав вам про нього. Приїхав несподівано.

Жінка кивнула. Вона лише ковзнула поглядом по Клерфе і звернулася знову до Ґольманна.

– Вона каже, що я мушу лягти в ліжко, – сказала роздратовано. – Тільки тому, що кілька днів тому я мала гарячку. Але я не дозволю себе ув’язнити. Не цього вечора! Ви зостанетеся нагорі?

– Так. Ми з’їмо вечерю в Передпеклі.

– Я також прийду.

Кивнула й повернулася у глиб холу.

– Тобі все це нагадує тибетський стиль, – сказав Ґольманн. – Передпеклом зветься тут приміщення, в якому можна перебувати гостям. Далай-лама – це, звісно ж, наш професор, а Крокодилиця – старша сестра.

– А ця жінка?

– Ліліан Дюнкерк. Бельгійка, мати її була росіянкою. Батьки вже померли.

– Чому вона так рознервувалася через якусь дурницю?

Ґольманн знизав плечима. Тепер він здавався втомленим.

– Я вже тобі говорив, що всі тут трохи божеволіють. Особливо коли хтось вмирає.

– То хтось останнім часом помер?

– Так, її приятелька. Учора, тут, у санаторії. Люди цим не надто переймаються, але завжди разом із небіжчиком умирає щось більше. Імовірно, трохи надії.

– Авжеж, – згодився Клерфе. – Але це всюди так.

Ґольманн кивнув.

– Тут починають умирати навесні. Частіше, ніж у Відні. Цікаво, правда?

Верхні поверхи санаторію правили за лікарню. Ліліан зупинилася перед дверима покою, в якому померла Аґнес Сомервіл. Почувши зсередини якісь голоси, прочинила двері.

Труну вже винесли. Вікна були відкриті, і дві жінки прибирали кімнату. Вода плюскотіла по підлозі, у повітрі витав запах лізолу й мила, меблі було зсунуто, і яскраве електричне світло проникало в кожен закут.

Ліліан на хвильку навіть засумнівалася, чи втрапила за адресою. Потім, однак, побачила закинутого на шафу малого плюшевого ведмедика, який був талісманом померлої.

– Її вже забрали? – поцікавилася.

Одна з прибиральниць підвела голову.

– Перенесли її до сьомого номера. Ми мусимо тут прибрати. Завтра вранці приїде вже якась нова.

Ліліан зачинила двері. Вона знала сьомий номер – то був малий покій біля багажного ліфта. Туди завше переносили мертвих, бо звідти легко можна було спустити їх уночі ліфтом. Як