Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

валізи. А останні сліди після них змивають милом і лізолом.

У покою номер сім було темно. Звідси забрали навіть свічки. Труна була вже зачинена. Під віком зникло худорляве обличчя і блискуче руде волосся. Усе було готове до переїзду. Квіти, зняті з труни, лежали на столику збоку, загорнені в шматок церати. Збоку лежали вінки, вкладені один у другий, як капелюхи в крамниці. Штори – розсунуті, вікна – навстіж. У покої панував гострий холод. Усередину зазирав місяць.

Ліліан прийшла, щоб іще раз побачити покійну. Але прийшла запізно. Ніхто ніколи вже не побачить блідого обличчя і блискучого волосся Аґнес Сомервіл. Цієї ночі тайкома спустять труну додолу, а далі саньми до крематорію. Там у шаленому полум’ї вона почне горіти, руде волосся затріщить і сипоне іскрами, туге тіло напнеться, ніби оживши, а потім усе опаде, змінюючись на попіл, і небуття, і кілька блідих спогадів.

Ліліан поглянула на труну. «А якщо вона ще жива? – подумала раптом. – Чи не може так трапитися, що вона отямиться у цій жахливій скрині? Хіба раніше таке не бувало? Хтозна, як часто це траплялося? Відомо лише про нечисленні випадки, коли людей рятували з летаргії, але скільки було таких, що задихнулися, нікому не відомі? Хіба це неможливе, щоб Аґнес Сомервіл пробувала тепер, саме тепер, кричати в тісній темряві шелестливого шовку, з пересохлим горлом, не в змозі видобути жодного звуку? Мабуть, я збожеволіла. Що за думки спадають мені до голови? Не треба було сюди заходити! Чому я це зробила? З якогось сентиментального пориву? Через збентеження? Чи через цю жахливу цікавість, щоб іще раз вдивитися в чиєсь мертве обличчя, наче в якусь прірву, з якої, може, вдасться видобути відповідь? Світло, я мушу запалити світло!»

Повернулася до дверей, однак зупинилася і почала прислухатися. Їй здалося, що почулося якесь шелестіння, дуже тихе, але виразне, мовби нігті дряпали шовк. Швидко намацала вимикач. Яскраве світло в одну мить вигнало ніч, місяць і жах! «Я чую духів, – подумала. – То була моя власна сукня! Мої власні нігті. А не втомлений, гаснучий імпульс життя, що затремтів у мертвому тілі».

Знову втупила погляд у труну, осяяну яскравим світлом. Ні, в цьому чорному лискучому ящику з бронзовими держаками не було вже життя. Навпаки – в ній замкнена наймоторошніша загроза, яку знає людство. Там уже не лежала непорушно із застиглою кров’ю і роздутими легенями її приятелька Аґнес Сомервіл, то не була воскова копія людини, в якій ув’язнені соки починали повільно розкладати тіло – ні, в цьому ящику чигала тільки суцільна пустка, тінь, позбавлена тіні, незбагненна пустка з вічною спрагою іншої пустки, яка жила й росла в кожній істоті, яка приходила на світ разом із кожною людиною, яка була також у ній, Ліліан Дюнкерк, і росла в мовчанні, день у день вижираючи з неї життя, щоб врешті-решт зосталася тільки оболонка життя, котру, як і цю отут, запакують до чорного ящика, мов непотріб, призначений на смітник.

Ліліан сягнула рукою по клямку. У момент, коли її торкнулася, клямка в її долоні несподівано крутнулася. Вона здавлено скрикнула. Двері відчинилися. Перед Ліліан стояв ошелешений санітар із витріщеними очима.

– Що тут таке? – пробурмотів. – Звідки ви тут, пані, взялися? – Глянув повз неї всередину покою, де штори тріпотіли на протязі. – Тут було замкнено! Як ви увійшла сюди? Де ключ?

– Тут не було замкнено.

– Тоді хтось мусив… – санітар поглянув на двері. – А, є в замку! – Витер рукою чоло. – Знаєте, хвильку тому мені здалося… – показав на труну. – Я думав, що то ви й що…

– Це я і є, – шепнула Ліліан.

– Що?

– Нічого.

Чоловік ступив крок усередину.

– Ви не зрозуміли мене. Я подумав, що ви і є покійниця! Уявляєте? А я бачив у житті багато чого! – Засміявся. – Це називається страх проти ночі! Що ви, власне, тут робите? Номер вісімнадцять давно вже запакований.

– Хто?

– Номер вісімнадцять. Імені я не знаю. Зрештою, це зайве. Коли випаде комусь ґеґнути, то йому не поможе й найгарніше ім’я, – санітар вимкнув світло й замкнув двері і сказав добродушно: – Можете тішитися, панянко, що то не ви.

Ліліан вигребла з торби монету.

– Це маленька компенсація за страх, якого я вам нагнала.

Санітар віддав честь і потер долонею щетину на бороді.

– Глибоко вдячний. Поділюся з колегою. Після такого сумного заняття пиво завжди особливо смакує. Але прошу вас не брати нічого надто близько до серця, панянко. Колись усі ми змушені будемо в це повірити.

– Так, – відказала Ліліан. – Є в цьому певна потіха. Авжеж, чудова потіха, правда?

У її покої дзеленчало центральне опалення. Горіли всі лампи. «Я вар’ятка, – подумала вона. – Я боюся ночі. Боюся самої себе. Що я маю чинити? Я можу випити снодійне й залишити запалене світло. Можу зателефонувати до Боріса й побалакати з ним». Простягла руку до слухавки, але не піднімала. Знала, що він їй скаже. Знала також, що Боріс має рацію. Та й що з того? Людина не може жити чужим розумом. Люди живуть почуттями, а для почуттів байдуже, хто має рацію.

Вона примостилася на кріслі під вікном. «Я маю двадцять чотири роки, – подумала вона, – саме стільки, що й Аґнес. І я тут уже чотири роки. А перед тим шість років була війна. Що я пізнала в житті? Знищення, втечу з Бельгії, сльози, страх, смерть батьків, голод, а потім хворобу, спричинену голодом і втечею. Раніше я була дитиною. Я уже ледве можу пригадати, як виглядали міста вночі за мирного часу. Море вогнів і вулиці, залити яскравим світлом, – що я з цього ще пам’ятаю? Я знаю тільки затемнені вікна та зливу бомб із чорного неба, а потім окупацію і страх, і переховування, і холод. Щастя? Як же змаліло це безмежне слово, яке так виблискувало колись у мріях! Щастям уже здавалися не тепла кімната, а хліб, підвал, безпечне місце від обстрілів. А потім я потрапила до санаторію».

Ліліан непорушно дивилася у вікно. Унизу біля входу для постачальників і служби стояли сани. Може, приїхали вже по Аґнес Сомервіл? Торік вона увійшла – весела, в хутрі та з букетом квітів – головним входом до санаторію, а тепер покидала будинок крадькома, службовим входом, так, мовби не сплатила рахунку. Шість тижнів тому вона ще снувала з Ліліан плани від’їзду. Від’їзду – примари, виїзду – фата-моргани, який ніколи не здійснився.

Задзвонив телефон. На хвильку завагалася, але підняла слухавку.

– Так, Борісе, – вона уважно слухала. – Так, Борісе… Так, я