Читати книгу - "На Розпутті"

не подумав, що це чуже... А хлопець додає:

- То ви хочете красти?

Красти? Ні, цього ніколи Гордій не хотів. Він спалахнув. Йому хотілося б гостро відмовити, але він не міг, бо почував, що хлопець каже правду.

- Гайда, хлопці, назад! - скрикнув він.

Хлопці послухались, але знехотя: вони не розуміли, через віщо їм, коли вже не можна було взяти меду, так хоч не попобити цього чорнявого бісеняти? Вони сказали про це Гордієві, як уже одійшли від пасіки далеко.

- А, мовчіть! Ви нічого не тямите! - сердито відмовив Гордій.

Гордій часто гримав так на хлопців, і вони до цього позвикали, але сьогодні це їх уразило - мабуть, тим, що верталися нездобихом і що вважали себе за правих. Але ж іще більше вразило їх те, що другого дня Гордій до їх не вийшов, не вийшов і третього, і четвертого дня...

А Гордій тим часом багато дечого зробив. Пішовши від хлопців він усе думав про того "чорнявого" та сердився на себе, так збентежився перед їм, поступився назад. Він злував увесь день, а другого дня його потягла якась надзвичайна цікавість знов до пасіки. Він підійшов тихо і глянув з-за тину. Гоние сяло ясно, золоті бджоли бриніли проміж вуликами, під гіллястою грушею у холодку сидів "чорнявий" і дививсь книжку. Гордій якось поворухнувсь, суха гілка тріснула, і чорнявий почув.

- Тікати? О ні! - подумав Гордій і випроставсь.

Чорнявий побачив його, трохи наче здивувався, згорнув книжку, устав і підійшов ближче.

- Що тобі треба? - знов спитався він, як і вчора.

- Я зовсім не бажав красти в тебе мед! - одмовив Гордій зважливо.

Чорнявий трохи підняв брови вгору - мабуть, здивувавсь - і відмовив:

- Але ж ти прийшов по його.

- Ти думаєш, що мені нічого їсти? - скрикнув Гордій.

- Ні, в тебе їсти є що,- я знаю! - відмовив чорнявий.

- А ти звідки знаєш?

- Татко тебе й твого дядька знають.

- А хто твій татко?

- Мій татко? - і очі в чорнявого засяли.- Мій татко - Кирило Семенович Гайденко.

Гайденка Гордій трохи знав. Він жив тільки за п'ять верстов од Гордія і часом бував у Гордієвого дядька, але зрідка і за ділом: дядько щось не ладнав з ним. Гордій помовчав, а далі спитавсь:

- Це ваша пасіка?

- Наша.

- Що ж ти тут робиш?

- Пасіку бережу та читаю.

- І ти не боїшся сам бути так далеко від дому? - спитався Гордій. Сам він не злякавсь би цього, але звик, що всі хлопці можуть боятися, а тільки він, Гордій - ні... хіба так, часом...

- Чого ж я буду боятися? - відмовив чорнявий питанням.

- Ти й ночуєш тут?

- І ночую тут, у катразі...

- Сам?

- Ні, з дідом Паньком.

- А! Вночі боїшся!

- Еге, вночі страшніше. Я одного разу ночував сам, а дід Панько ходив на слободу - і було поганіше, ніж удвох.

- І твій батько зна, що ти сам ночуєш?

- Ні, він цього не знав - це було вчора, а я додому сьогодні піду.

- І знов прийдеш?

- Якщо татко пустять.

- Якщо пустять? Хіба ти його слухаєшся?

- Авжеж! А хіба ти дядька - ні?

- Ні!

Хлопці змовкли.

- Яка в тебе книга? - спитався Гордій. Він на шостому році самотужки вивчився читати і страшенно любив цікаві книжки. Він уже поперечитував їх багато з дядькового книгозбору, роблячи се крадькома, щоб дядько не знав.

- Іди подивись!

Гордій трохи постояв, подумав. Він вагався.

- А як тебе звуть? - несподівано спитавсь він у чорнявого.

- Демидом.

- Де-е-ми-дом...- протяг Гордій. Йому не подобалось ім'я, і він уже хотів був сказати про це, поглузувати, як то він завсігди досі робив з хлопцями, але спинивсь. У цьому чорнявому кремезному хлопцеві з глибокими темними очима було щось таке, що зупиняло Гордія.

- А чом же ти не кажеш мені, як тебе звуть? - спитався Демид, бачачи, що Гордій мовчить.

- Мене? Мене звуть - Гордієм! - Се ім'я Гордій вимовив навіть гордо: він уважав його за дуже гарне, за найкраще - з того часу, як вичитав, що один цар звавсь так, як і він. І, сказавши ім'я, Гордій скочив на тин та й стрибнув у пасіку.

Через кілька хвилин хлопці вже сиділи в холодку під грушею та й роздивлялися на книжку з малюнками. Се був "Шлях до Північного бігуна" Ж. Верна. Демид тільки оце зараз почав книжку і йому легко було почати її знов і читати голосно, щоб і Гордій міг слухати. Він так і зробив.

Спершу читав Демид, потім Гордій. Слухали обидва надзвичайно уважно. Вони читали мало не до вечора,- аж поки Гордій сказав, що йому треба йти.

- Але ти без мене не читай,- чуєш,- не читай! - казав він Демидові.- Я завтра знов прийду.

- Добре,- відмовив Демид,- приходь!

Він був радий, що Гордій прийде. Хлопці, видимо, подобались один одному.

Гордій справді прийшов і другого, і третього дня. За сі дні вони дочитали книгу. Гордієві сподобалась вона надзвичайно. Гатерасова [2] постать стояла мов жива перед ним.

- Якби я мав три мільйони,- скрикнув Гордій,- я теж поїхав би туди і вже я добився б до Північного бігуна!

Демид похитав головою.

- А ти думаєш - ні? - спитавсь Гордій задерикувато.

- Важко,- відмовив Демид.

- Важко? О, я цього не боюсь! Я дуже радий, що буде важко, дуже радий! Більша слава буде! Ох, якби в мене було три мільйони!

І хлопець, не змігши всидіти, почав нервово бігати по пасіці, лякаючи бджіл.

- Гордію, бджоли покусають,- не лякай їх! - казав Демид.

Але Гордій на те не зважав,- він навіть не чув Демидових слів. У його в голові вже мигтіли картина за картиною. У його була дуже буйна фантазія. Те, що він прочитав (хоч часом і мало розуміючи) багато романів, зробило її ще дужчою. Часом уночі або і вдень, лежачи в саду в холодку або нервово ходячи, починав він марити. Мрії в його були всякі, але всі вони були міцно зв'язані з ним самим, його постать була осередковою постаттю на всіх тих малюнках, що малювала йому розпалена фантазія.

Він уявляв себе великим привідцею - як Наполеон, що про його він прочитав недавно. Він - простий солдат, але бере в бран ворожого генерала і відразу з солдата робиться офіцером, далі полковником, далі генералом... Він сміливий, розумний, солдати за малим не моляться на його, і він іде, й воює