Читати книгу - "Франкенштайн. Ґотичні повісті"

відсутності протягом трьох календарних місяців» вищезгаданий Едвард Гайд набуває право власності на майно Генрі Джекіла без будь-якого зволікання та без додаткових витрат чи зобов’язань, окрім виплати платні челяді.

Цей документ давно був для Атерсона наче більмо на оці. Він ображав його і як правника, і як прихильника нормального, звичайного життя без зайвих примх та нескромності. Досі те, що він нічого не знав про містера Гайда, викликало у нього обурення, а тепер він випадково дізнався правду. Це ім’я дратувало його, коли було просто іменем, а коли воно почало обростати подробицями, через рухливий тендітний серпанок раптово вималювався чіткий образ лиходія.

— Я вважав це божевіллям, — сказав він, ховаючи неприємний документ назад до сейфа, — але зараз я починаю побоюватися ганьби.

Він задув свічку, надів пальто і вирушив у напрямку Кавендиш-сквер, до цитаделі медицини, де мешкав і приймав пацієнтів його друг, видатний доктор Леньйон.

«Якщо хтось знає, то це безперечно Леньйон», — думав правник.

Серйозний дворецький був знайомий із містером Атерсоном, тож привітав його і, не гаючи часу, просто від дверей провів у їдальню, де на самоті сидів Леньйон із бокалом вина. Це був міцний, здоровий, жвавий червонолиций джентльмен із передчасно побілілим волоссям та бурхливими і рішучими манерами. Побачивши правника, він підскочив зі свого крісла й пригорнув його обома руками. Його привітність могла б здатися стороннім трохи награною, але насправді його почуття були цілком щирими. Ці двоє були давніми друзями, вони приятелювали і в школі, і в коледжі, були людьми поважними і, що трапляється вже досить рідко, цілком насолоджувались товариством один одного.

По короткій світській бесіді правник перейшов до питання, яке не йшло йому з думки.

— Леньйоне, мені здається, — сказав він, — що ви і я — найстаріші друзі доктора Джекіла.

— Якби ж друзі були молодшими, — посміхнувся доктор Леньйон. — Але так і є. І що ж із того? Останнім часом я рідко його бачу.

— Справді? — здивувався Атерсон. — Я гадав, що у вас із ним чимало спільних інтересів.

— Було колись. Але вже років із десять, як із Генрі Джекілом почало щось коїтися. Він схибнувся, з’їхав із глузду, і хоча я в пам’ять про нашу давню дружбу цікавлюся іноді, що з ним, але бачу його дуже рідко. Така ненаукова маячня, — закінчив доктор, почервонівши від гніву, — посварила б навіть Дамона з Піфіасом![2]

«Вони всього-на-всього не зійшлись у поглядах щодо якоїсь наукової теорії», — подумав правник і як людина, що не відчуває пристрасті до науки (за винятком складання актів на передачу майна), докинув:

— Немає нічого гіршого за це.

Він дав своєму другові кілька секунд, щоб повернути самовладання, і потім поставив запитання, з яким прийшов.

— Чи зустрічалися ви коли-небудь із протеже Джекіла, чоловіком на ім’я Гайд? — спитав він.

— Гайд? — повторив Леньйон. — Ні, ніколи не чував про нього. Скільки себе пам’ятаю.

Ось і вся інформація, з якою правник вкладався в своє величезне темне ліжко, в якому перевертався з боку на бік, поки вранішні промені не перетворилися на денне світло. Це була нелегка ніч для його мозку, який у темноті посилено працював, переповнений питаннями.

Дзвони на церкві, що розташувалася поблизу будинку містера Атерсона, пробили шосту годину, а він усе ще обмірковував проблему. Спочатку вона захоплювала його лише на інтелектуальному рівні, але зараз була також залучена чи навіть поневолена його уява. Він лежав і міркував у щільній темряві ночі та заштореної кімнати. Історія містера Енфілда в його голові перетворилася на яскраві картини. Загрозливі ліхтарі нічного міста, далі фігура чоловіка, що йде похапцем, далі дитина, що біжить від лікаря, потім вони зіштовхуються і той Джаґернаут у людській подобі переступає через дівчинку, незважаючи на її крики. Ще він бачив кімнату в заможному будинку, де спить його друг, усміхаючись своїм снам, потім двері тієї кімнати відчиняються, пелена ліжка відсувається — і ось! Там стоїть постать того, хто має владу навіть у цю мертву годину потривожити та змусити платити. Ці дві картини переслідували правника всю ніч, і навіть поринаючи у дрімоту, він бачив, як той негідник крадькома пливе крізь сплячі будинки, або швидко, дуже швидко, аж до запаморочення, шкандибає крізь лабіринти освітленого ліхтарями міста та на кожному розі штовхає дітей і залишає їх плакати. Та досі постать не мала обличчя, щоб правник міг впізнати її, обличчя або зовсім не було, або воно мерехтіло і розпливалося перед очима містера Атерсона. Таким чином у мозку правника виникло і швидко росло шалене бажання побачити справжнього містера Гайда. Якби він міг хоча б одним оком побачити його, тоді б таємниця розвіялася, і, можливо, все стало на свої місця, як трапляється з усіма таємницями, коли вони добре досліджені. Може він зрозумів би і дивну прихильність або залежність його друга (називайте це, як вам заманеться) і дивний зміст заповіту. Зрештою, варто було побачити обличчя людини, що не мала ані крихти співчуття, обличчя людини, що викликала хвилю обурення і ненависті у невразливого Енфілда.

З того часу містер Атерсон почав стежити за дверима в бічній вуличці з крамничками. Вранці, коли вони ще зачинені; вдень, коли кипить жвава торгівля; ввечері, коли на небі лише затуманений місяць; тож у години, коли безлюдно і коли кипить натовп, можна було знайти правника на обраному посту.

«Якщо він містер Загадка, — думав він, — тоді я містер Розгадка».

Кінець кінцем його терпіння було винагороджене. Це була гарна морозна ніч, вулиці висяювали, ніби бальна зала, а незворушні ліхтарі вимальовували картини зі світла й тіней. О десятій годині, коли крамниці вже були зачинені, вуличка була порожньою та, незважаючи на гуркіт Лондона, тихою. Тихі звуки розносились далеко, хатній гомін було чути по обидва боки вулиці, а звуки кроків заздалегідь сповіщали про появу перехожого. Минуло заледве кілька хвилин, як містер Атерсон з’явився на своєму посту, коли він почув відлуння дивної легкої ходи неподалік. Під час своїх нічних патрулів він призвичаївся до приємного ефекту, який справляє виразне відлуння кроків людини, що виринає поміж гомону та гуркоту міста, навіть коли людина ще далеко. До сьогодні ніщо так гостро не привертало уваги правника; це було сильне забобонне передчуття успіху, і він відійшов від входу у двір.

Кроки швидко наближались і ставали дедалі гучнішими, й ось хтось вийшов із-за рогу. Правнику було дуже добре видно, з якою людиною йому доведеться мати справу. То був маленький на зріст чоловік, просто вдягнений, і навіть здалеку він викликав у спостерігача почуття, цілком протилежне прихильності.