Читати книгу - "Франкенштайн. Ґотичні повісті"

Він попрямував до дверей, перетнувши вулицю, щоб зекономити час, а коли наблизився, дістав ключа, ніби прийшов до себе додому.

Містер Атерсон підійшов і торкнув його за плече.

— Містер Гайд, якщо не помиляюся?

Містер Гайд відступив назад, ковтаючи повітря. Та його переляк був лише тимчасовим. Не дивлячись в обличчя правника, він досить холодно відповів:

— Так. Це моє ім’я. Чого ви хочете?

— Я бачу, ви йдете в дім, — відповів правник. — Я — старий друг доктора Джекіла, містер Атерсон з Ґаунт-стріт, мабуть, ви про мене чули. Ми так зручно зустрілися, може, ви запросите мене?

— Доктора Джекіла немає вдома, — промовив містер Гайд, встромляючи ключ. І раптом, так і не поглянувши на співрозмовника, запитав:

— Скажіть, звідки ви мене знаєте?

— А ви, зі свого боку, зробите мені маленьку послугу? — запитав містер Атерсон.

– Із задоволенням, — сказав той. — Яку саме?

— Чи дозволите ви мені побачити ваше обличчя? — попросив правник.

Містер Гайд завагався, а потім несподівано з викликом повернувся до правника. Кілька секунд вони дуже пильно дивились одне на одного.

— Тепер я зможу вас упізнати знову, — сказав містер Атерсон, — це може стати у пригоді.

— Так, — відповів містер Гайд, — дуже добре, що ми зустрілися, між іншим, моя адреса також стане вам у пригоді, — і він назвав адресу на вулиці Сохо.

«Боже мій! — подумав містер Атерсон. — А якщо він знає про заповіт?»

Але стримав свої почуття і пробуркотів подяку за адресу.

— А тепер, — сказав Гайд, — скажіть, як ви мене впізнали?

— За описом, — відповів правник.

— Хто вам мене описав?

— Ми маємо спільних друзів, — була відповідь.

— Спільних друзів, — повторив містер Гайд трохи захриплим голосом. — І хто ж вони?

— Джекіл, наприклад, — промовив правник.

— Він ніколи не казав вам про мене, — закричав містер Гайд, вибухнувши гнівом. — Не думав я, що ви здатні брехати.

— Досить, — сказав містер Атерсон, — це нечемна розмова.

Його співрозмовник дико зареготав і вже наступної миті з вражаючою швидкістю відчинив двері і зник у будинку.

Потому як містер Гайд залишив його, правник стояв кілька хвилин, наче втілення розгубленості. Потім він повільно пішов угору вулицею, зупиняючись на кожному кроці та підносячи руку до брів, як людина у глибокій задумі. Проблема, яку він прокручував у голові, належала до класу тих, що вирішуються вкрай рідко. Містер Гайд був блідий і куций, справляв враження якоїсь потворності, хоч не мав жодних видимих вад; у нього була неприємна посмішка; з правником він поводився, поєднуючи переляк і зухвалість, говорив глухим, тихим, надтріснутим голосом — усі ці ознаки свідчили проти нього, але навіть узяті разом, вони не могли пояснити досі не відомої Атерсонові, відрази, огиди й страху, що їх викликав у нього цей чоловік.

— Тут має бути щось інше, — думав спантеличений джентльмен. — Тут криється щось більше. Якби я міг зрозуміти, що саме! Прости мене, Господи, він здається майже нелюдом! Щось у ньому від троглодита, якщо можна так висловитись. Може це старі витівки доктора Фела? А може просто брудна душа пробивається крізь оболонку і так спотворює зовнішність. Єдине, про що я можу думати, то це про мого бідолашного старого Генрі Джекіла. Якби сатана мав підпис, то він би стояв на обличчі у його нового друга.

Просто за рогом бічної вулички розкинулася площа, на ній стояли, гарні давні споруди, що зараз здебільшого позбулися своєї величі та перетворилися на квартири й апартаменти для людей різного ґатунку і статків: картографів, архітекторів, нелегальних юристів та агентів сумнівних компаній. Але один будинок, другий від рогу, досі був зайнятий повністю. Біля дверей, від яких навіть у темряві віяло заможністю і добробутом, містер Атерсон зупинився і постукав. Йому відчинив гарно вбраний літній служник.

— Доктор Джекіл удома, Пуле? — спитав правник.

— Зараз подивлюся, містере Атерсон, — відповів Пул, проводжаючи відвідувача у велику залу з низькою стелею, прикрашену гобеленами і вмебльовану дорогими дубовими меблями, де, наче в заміському будинку, палав вогонь у відкритому коминку.

— Почекаєте тут, при вогні, сер? Чи принести вам світло до їдальні?

— Тут, дякую, — відповів правник і, підійшовши ближче до вогню, зіперся на коминкову решітку.

Зала, в якій він залишився на самоті, була предметом гордості його друга доктора, та й власне сам Атерсон вважав її найприємнішим місцем у всьому Лондоні. Та сьогодні його кров кипіла, обличчя Гайда стояло перед очима, і ще він почував нудьгу та відразу до життя (що траплялося вкрай рідко). Душі правника вбачалася загроза в мерехтінні язиків полум’я на відполірованих меблях і здриганні тіней на стелі. Було соромно, але він відчув полегшення, коли з’явився Пул і оголосив, що доктор вийшов.

— Я бачив, як містер Гайд заходив через двері лабораторії. — Та к буває, Пуле, коли доктора Джекіла немає вдома?

— Трапляється, містере Атерсон, сер, — відповів служник. — Містер Гайд має власного ключа.

— Здається, ваш хазяїн дуже покладається на того молодика та довіряє йому, — вів далі правник.

— Це так, сер, — сказав Пул, — нам усім наказано слухатися його.

— Здається, я ніколи не зустрічав тут містера Гайда, — додав Атерсон.

— Ні, що ви, сер. Він ніколи тут не обідає, — сказав дворецький. — Взагалі ми його дуже рідко бачимо в цій частині будинку. Зазвичай він входить і виходить через лабораторію.

— Що ж, зрозуміло, на добраніч, Пуле.

— Добраніч, містере Атерсон.

Правник вирушив додому з важким серцем. «Бідолашний Генрі Джекіл, — думав він. — Моє серце підказує, що він у халепі! Замолоду він мав буйну вдачу, хоч було це так давно, що ніхто вже і не пам’ятає, та для законів Божих немає строку давності. Напевно, це привид давнього гріха, прихована провина, та покарання приходить pede claudo[3], коли минають роки, все викреслюється з пам’яті, а любов до себе вибачає провину». І правник, наляканий такими своїми думками, занурився у власне минуле, зазираючи в кожний закуток пам’яті, щоб часом і в нього не з’явилась якась «несподіванка-з-коробочки». І хоч його минуле було чистим і бездоганним, і небагатьом таланить похвалитися таким життєвим шляхом, усе-таки він ладен був розсипатися на порох від численних хибних учинків, що їх колись припустився, а потім дякувати, що уник багатьох інших, до яких був близький. Та зрештою правник повернувся до попередніх роздумів про Джекіла, і в ньому запалилася іскра надії.

«Якщо вивчити цього містера Гайда, — думав він, — то в ньому можна віднайти стільки таємниць, чорних таємниць, що найгірші Джекілові вчинки порівняно з ними видаватимуться сонячним світлом. Так далі тривати не може. Мене проймає холод, коли я уявляю, як ця істота крадеться до ліжка бідного Генрі. Що