Читати книгу - "Твори. Том 1"

Жорж Дюруа, а також колишній спагі, капітан Маре («Мохамед Пройдисвіт», 1884). Завойовникам Мопассан протиставляє працездатність, мудрість і стриманість арабів, їхню любов до незалежності й свободи («Алюма», 1889, книга подорожей «Мандрівне життя», 1890 тощо).

1886 рік був позначений у житті Мопассана виходом збірок «Добродій Паран» і «Маленька Рок», закінченням роману «Монт-Оріоль». Слава письменника вже досягла вершини, його почали часто запрошувати до світських салонів. Це дало привід деяким його недоброзичливим біографам твердити, ніби Мопассан вирішив пробитися до аристократичних кіл. Проте об’єктивні сучасники, близькі його друзі категорично заперечували подібну версію, що мала на меті лише принизити уславленого художника. Насправді ж відвідування «вищого світу» давало можливість краще пізнати його, зрозуміти мораль та особливості поведінки представників цього світу в різних умовах. Сам Мопассан ставився до нього з глибокою зневагою, про що свідчить його книга «На воді» (1888). У ній він, зокрема, писав: «Я ніколи не зможу бути придворним! Знаєте, яке дивне почуття викликають у мене ці «гранди»? Почуття гордості, якого я ще ніколи не знав. Мені здається, що я сам між ними Принц і розмовляю з недорозвиненими дітьми, які вивчали лише святу історію. На щастя, у нас є й інші люди…»

Численні поїздки письменника на термальні води, спостереження за махінаціями ділків, що швидко прибрали до рук модні курорти й почали їх використовувати як засіб наживи, дали великий матеріал для нового роману «Монт-Оріоль». Цей соціально-викривальний твір змальовує утвердження влади фінансового капіталу в країні й ті станові зміни, що відбувалися під впливом його наступу, процес дегуманізації, що все глибше роз’їдав суспільство.

Реалістична майстерність романіста виявилась у створенні правдивих узагальнюючих образів, виразників буржуазної ідеології. Головне місце серед них займає капіталіст-промисловець і банкір Вільям Андермат, що є своєрідним продовженням лінії Вальтера з «Любого друга». Андермат — ділок нової формації. Усе, що впадає йому в око, він перекладає на грошову вартість, вищий зміст свого існування бачить у здобутті все нових і нових мільйонів та в боротьбі зі своїми конкурентами. У нього в голові, говорить його шурин Гонтран, «той самий дзвін золота, що й у залах Монте-Карло». Від себе Мопассан додає, що його Андермат нагадує машину, сконструйовану лише для того, щоб лічити, підбивати й розраховувати в голові гроші. Він свідомий своєї могутності і не випадково виголошує, що саме подібні йому багатії стали володарями часу, «справжніми і єдиними володарями». Зруйновані аристократи Равенелі, забувши про свою колишню честь, пиху й титули, підлабузнюються до Андермата і низько схиляються перед його гаманцем. З нищівною іронією Мопассан-реаліст показав, з одного боку, повну моральну деградацію французького дворянства, що остаточно втратило свої колишні ідеали, а з другого — прагнення збагатитися будь-якими засобами. Як і в попередньому романі, письменник знову стверджує: в буржуазному суспільстві все продається, все перетворюється на товар. Андермат купує не тільки землі, а й усіх, із ким спілкується.

Особливе місце в романі займає заздрісна й жадібна родина селян Оріолів. На її прикладі Мопассан показав, як гонитва за прибутками, можливість швидко збагатитися руйнують традиційний уклад селянської сім'ї, викликаючи в ній розлад і ворожнечу. До тривог і переживань Оріолів письменник ставиться з неприхованою іронією, що випливає з його розуміння дріб’язкової обмеженості їхніх егоїстичних прагнень. Водночас автор підкреслює, що процес дегуманізації під впливом капіталістичних відносин швидко проникає і в село.

Інтерес Мопассана до психології батька Оріоля і його дочок не був випадковим, оскільки вони перетворювалися на той новий і типовий соціальний прошарок, що народжувався й набував реальної сили на очах автора. Життя селян було йому добре відоме ще з дитячих років і завжди викликало гостре зацікавлення. Цій темі він присвятив понад п’ятдесят новел. Мопассан бачив повсякденні турботи неосвічених селян, їхню виснажливу працю, що отупляє людину, зводить її запити до тваринних інстинктів, розумів увесь «ідіотизм» селянського існування, що породжував брутальність, черствість і жорстокість, а в заможних колах — ще й скнарість та грошолюбство.

Письменник тоді ще не розумів, що всі ці негативні явища були наслідком одвічної темноти й відсталості французького селянства і впливу нових капіталістичних відносин, що захоплювали в свою орбіту й сільську дійсність. Проте це йому це завадило розвінчати розтлінний вплив золота, що мов іржа, роз'їдає душі селян, витравлює з них звичайні людські почуття, призводить до патологічних збочень. Так, старий Оріоль досягає бажаного багатства, продаючи не тільки землю, а й своїх дочок. Розбагатіла селянка Чортиха під час вагітності калічила своїх майбутніх дітей і потім вигідно їх продавала («Мати потвор», 1883). Шинкар Шіко, щоб заволодіти фермою, споює її хазяйку і та гине («Барильце», 1884). У новелі «Диявол» (1886) жадібна Рапе прискорює смерть старої жінки, яку взялася доглядати, зображуючи страшного чорта. Скнарість заможних селян часом штовхає їх на справжні злочини («Серед ланів», 1882; «Жебрак», 1884; «Кролик», 1887), виховує в них крайній егоїзм і жорстокість («Розалі Прюдан», 1885).

Простих селян Мопассан часто змальовує з одвертою прямотою. Вони пригнічені злиднями, брутальні й байдужі до страждань інших людей, безкультурні і тому здатні на незбагненні вчинки («Кутя», 1882; «П’яниця», «Коко», 1884). Але як справжній гуманіст, людина великої душевної доброти, правдиво показуючи безпросвітність існування сільської бідноти, письменник ніколи не кепкував з неї. Навпаки, він страждав разом із своїми героями. Чим далі зростала його реалістична майстерність, тим глибше він проникав у таємниці сільського життя, тим краще починав розуміти, що жартівливі хитруни й штукарі, герої його ранніх новел («Нормандський жарт», «Нормандець», 1882; «Шворочка», «Сабо», 1883), — перш за все люди праці, невтомні й віддані землі трударі. У пізніших сільських новелах зникають улюблені Мопассаном образи веселих і хитромудрих нормандців, замість них з’являються зовсім інші типи бідняків. Найхарактерніші для них риси — це любов до землі, цінування своєї праці, а звідси хитрість, недовіра до інших, хто, на їхню думку, може посягнути на цю землю. Саме серед них письменник знаходить взірці вірного кохання, чистих почуттів («Бекаси», 1885; «Фермер», 1886; «Гото-батько і Гото-син», 1889). Взагалі, саме представники народу — ремісники, солдати, рибалки, візники, а не заможні верстви, — стають у Мопассана носіями найблагородніших почуттів і вчинків, виявляють чесність, одвертість і простоту («Сімонів татко», 1879; «Солдатик», 1885; «Буатель», «Олександр», 1889).

Пристрасний мандрівник, Мопассан здійснив у 1887 році другу подорож до Алжіра, відвідав Туніс і величні руїни колись уславленого Карфагена. Разом із своїми друзями він двічі піднімався у Парижі на виготовленій за його кошти повітряній кулі «Горля» і став першим письменником-аеронавтом. Перший політ тривав понад вісім годин, і куля подолала понад 300 кілометрів.

Проте, як і