Читати книгу - "Шерлок M&M's"

поспостерігаю і зрозумію, що до чого. І ти мене набирай, коли схочеш, я завжди на зв’язку. От побачиш, усе буде добре.

— Це ви про що? — до вітальні зайшла Аделаїда Степанівна із Богданчиком на руках. — Ходімте-но пити чай та істи лимонні кекси!

— Та ні, нам ніколи, ми поспішаємо. Правда-правда, — сумно посміхнулася Іринка.

— Ну ма-а-а-ам…

— Ні, Богданчику, ні, нас чекають бабуся з дідусем.

Зачекайте, я миттю, — Аделаїда Степанівна побігла на кухню, назбирала у пакет всіляких гостинців та вручила його Богданчикові, цьомкнувши його у чоло.

IV

— Донечко, ви провідати нас вирішили? От і молодці! Та тільки навіщо ж ти такого парубка на собі тягнеш, він же уже важкий! — Іринка зустріла біля під’їзду маму, що якраз поверталася із магазину. — Треба ж було попередити, я б щось смачненьке приготувала чи купила.

— Мам, не треба, я принесла дитяче харчування. І трохи смаколиків також. Богданчика пригостила моя вчителька, пам’ятаєш Аделаїду Степанівну?

— Звісно ж. Бач, яка молодчина, дай їй Бог здоров’я. А як же це ви з нею здибалися?

— Так вийшло, мам, ми ж сусіди, в одному під’їзді і теж на першому поверсі.

— Ну то й добре. Треба з людьми спілкуватися, а то ти як заміж вийшла, тільки із своїм чоловіком і пропадаєш.

— Ой, мам, нічого я не пропадаю, не вигадуй!..

— Ну як скажеш, доню. Ходімте краще до діда, ото він зрадіє, як вас побачить!

Дід, звичайно, зрадів. Він саме дивиться футбол у кімнаті, що раніше була Іринкіною. І прямо на ліжкові, не знімаючи капців, обіпершись на цілих чотири подушки, смакує смажену картоплю із солоними огірочками та салом.

— О! Привіт, козак! Ану дай дідугану «п’ять»! Молодець, а тепер ще раз! Мій же ти хороший! Здоров, доню, що це ти нарешті до батьків завітати надумалась? Та ще з такою сумкою? Мабуть, машина правильна у вас зламалась, то я зараз сходжу відремонтую, я ж майстер, не те, що твій…

— Ну, Васю, — інтонація дружини прояснила для дідуся ситуацію і він допетрав: краще не лізти туди, куди не просять. Ще трохи, і доня сама все розповість.

— Та ні, таточку, все нормально. Ми з Богданчиком хочемо трохи пожити у дідуся з бабусею, ви ж не проти? Скучила я за вами, і взагалі…

— І правильно, ми теж за вами дуже скучили! — малюк уже на руках дідуся, грається його носом.

— Боляче, козаче! Ти ще й нігтики, певно, давно не підрівнював! Бабусю, неси-но сюди свій манікюрний набір, а то я зараз увесь смугастий стану!

За мить дідусь уже розповідав Богданчикові різні цікаві історії-забавлянки, а заразом ще й обрізав йому нігтики.

— Татку, може, давай краще я? — посміхнулася Ірина. Їй було незвично бачити батька у такій ролі.

— Впораємося самі! Іди, займайся своїми справами, доню. Відпочинь з дороги. Ти хіба забула, як я тобі, маленькій, теж нігті обрізав? Матері ти не давалася, плакала, а от я з тобою запросто спільну мову завше знаходив!

— Було таке, — чомусь почервоніла Іра.

— А що такого? Це все дрібниці. Для мене то щастя — піклуватися про донечку. І про онука також, еге ж, Богданчику? Правда ж, добре, що я твоїй матінці колись телик у кімнату купив? А тепер удвох із тобою тут будемо мультики і футбол дивитися!

— Фудбол, — посміхнувся хлопчик і погладив лисувату дідову потилицю. Іринка відчула себе напрочуд спокійно, ніби у своє щасливе дитинство повернулася, на душі їй стало так якось хороше, як не було уже давненько.

— Доню, іди сюди, — гукнула із кухні мати, — я чекаю на тебе.

V

— Донечко-красунечко, ти мене чуєш?

— Це Ви… Миколо Миколайовичу? — Іринка здивувалася, що її фізрук зателефонував, та ще й так швидко. Здається, минуло не більше трьох годин, як вони бачилися. Зараз Богданчик спить у її кімнаті, біля нього задрімав і дідусь. Мама готує борщ, категорично відмовившись від допомоги. А сама вона зручно вмостилася у вітальні на кріслі, дивиться мультики.

— Ні! Із тобою розмовляє сам Шерлок M&M's! Слухай сюди, розібрався я у твоїй ситуації!

— Сам Шерлок, кажете? Настрій Ви мені уже покращили точно. А про ситуацію забудьте, сама якось розберуся.

— Кажу ж тобі, слухай! Значить так, вирішив я поспостерігати за твоїм чоловіком. Взагалі, після АТО він якимось зовсім іншим став, я давно помітив. Замислений, мовчазний. Не віриться, що зрадить. Але ж усякого на світі вистача. От я і пригледівся. Сьогодні цілісінький день біля під’їзду просидів. І отак начебто кросворди розгадую, а сам усе бачу, усе чую і метикую, що до чого. Я ж, знаєш, як детективи завше любив і зараз люблю! От і роблю усе, як треба! Люди, звісно, нічого не розуміють, витріщаються, навіть Аделаїда так і запитала: — Ти що, зовсім з глузду з’їхав? Як нічого робити, іди краще підлогу помий! А я ж — ні пари з уст, як води у рот набрав. Міркую, значить.

— Ну, а Санько мій що?

— А Санька все нема й нема. Я ж ото сиджу, сусідські жіночки — Оля з Клавкою все повз мене ходять, перешіптуються, хихотять. А я ж то знаю, що обидві давно вже бісики пускають, себто, по-молодіжному, фліртують. Та хай навіть не стараються, моя Аделаїдка в сто разів краща.

— А далі що?

— Та що далі. Сидів я, сидів на тій триклятій лавочці. Набридло вже, подумав, що і справді дурний задум. І тільки-но зібрався йти додому, як чимчикують вони!

— Хто — вони?

— Ну, значить, благовірний твій із якоюсь незрозумілою особою. Сашко — просто собі хлопець: джинси, кеди, картата сорочка. А поруч із ним, бачу, крокує якась незрозуміла