Читати книгу - "Мудрі жінки"

Богдан пішов уперед, а Маруся подивилась йому услід і зітхнула:

— Такий гарний чоловік, а все сам і сам.

Бачила, що приходили до нього час від часу якісь жінки, але не було такої, що жила б у Богдановому помешканні постійно.

Диви, який перебірливий та вибагливий, — снували думки в Марусиній голові. «Чекає, певно, принцесу», — подумала і пішла поратись у квітнику.

Богдан прийшов на стоянку. Спересердя сплюнув — спущено два передніх колеса. Бортувати немає часу, та й має він лише одну «запаску».

Його гарний настрій наче вітром здуло. Ні, треба десь шукати гараж. Поки збудує свій — роки минуть.

Вирішив добратись на роботу на таксі. Недалеко була тролейбусна зупинка. Давно не користувався громадським транспортом або таксі. Здебільшого — своєю машиною чи авто колег. Стояв, чекав таксі і заспокоювався.

Брязкаючи залізяччям, під’їхав тролейбус, нерівно загальмував і зупинився. Богдан відійшов убік, щоб дати можливість пасажирам сісти в тролейбус. Щоправда, слово «сісти» тут було недоречне. Не сісти, а з великими зусиллями впхатись.

Дивився, як люди намагалися проштовхнутись у переповнений тролейбус. їх можна зрозуміти — усім треба їхати. За тим, з яким завзяттям вони продирались у залізну пащу тролейбуса, легко було визначити, який характер у людини.

Он до передніх дверей побігла молода жінка. Безцеремонно розіпхала всіх і перша проштовхнулась у двері. Але далі вже не йде, стала у проході. Чути її верескливий голос:

— Вам треба, то й пропихайтесь собі всередину, а я на наступній зупинці виходжу.

О, такій на шляху краще не ставати. Розтопче — і не скривиться. Лице таке миле, а душа — гнила.

У Богдана зовсім минула злість. Стоїть і дивиться виставу «Штурм тролейбуса». Майже всі пасажири пропхалися у тролейбус. Водій кричить:

— Відходьте від дверей! З відчиненими дверима не поїду.

Пасажири нервують. Задуха. Неприємні запахи — від когось

чути вчорашнім перегаром чи часником і цибулею, від когось — запахом немитого тіла. Молоді студентки поховали вередливі носики у свої блузки, щоб чути запах власних парфумів, а не брудних тіл і масного волосся. Богдан аж здригнувся від думки про те, що він, такий чистий, сам міг би опинитися в цій мішанині.

Тролейбус із несамовитим скреготом рушив. Швидко розігнався і різко зупинився. У тролейбусі жіночий лемент, але техніку безпеки дотримано — двері зачинено. Байдуже, що в когось розірвалися колготи чи зламався каблук. Порядок! Можна рушати до наступної зупинки. Дика реальність!

На зупинці залишилася тільки жінка середнього віку. Бідна, вбрана у зношений одяг, майже мотлох. Богдан бачив, як вона бігала від дверей до дверей, але тільки заглядала поза людські спини і нервово переступала з ноги на ногу. Вона не змогла за людською навалою увійти в жодні двері. Богдан дивився на машини, які проїздили поряд, але таксі, як на зло, не було. Знову підходили люди на зупинку. Під’їхав наступний тролейбус, і почався новий штурм.

Богдан уже не шукав таксі, лише стежив за битвою на тролейбусному полі і за тією жінкою, яка не сіла в перший тролейбус.

Повторний штурм закінчився, зі скрипом зачинилися двері тролейбуса. На зупинці знову залишилася безпорадна, бідно вбрана жінка. Навіть стара баба із клунками впхала у тролейбус своє згорблене старече тіло та, бідкаючись, втягла за собою свій скарб — якийсь клунок, тісно перев’язаний хустиною у велику сіру клітинку.

Тролейбус від’їхав, а жінка зі сльозами в очах подивилась на Богдана — красеня, який упродовж двадцяти хвилин дивився на цю штовханину та колотнечу біля тролейбуса.

У жінки були глибокі голубі очі, розумні, але дуже сумні. На неї шкода було дивитись. Чоловік зауважив, що вона гарна, але така бідна, майже убога!

Богдан побачив таксі і помахав рукою водієві. Таксі зупинилось. Богдан відчинив передні двері, сказав, куди йому потрібно доїхати, і підійшов до молодої жінки.

— Сідайте в таксі, доїдете, куди вам потрібно.

— Дякую, я не можу, я не маю грошей.

— Сідайте, прошу вас, я заплачу!

Богдан узяв її за худеньку руку і підвів до таксі. Відчинив задні двері і жінка сіла в машину. Водій скривився: це була дивна пара — принц і жебрачка.

Жінка зіщулилась на задньому сидінні, опустила очі. Богдан час від часу озирався. У неї була дивовижно чиста і біла шкіра, довгі пухнасті чорні ненафарбовані вії. Рівненькі дуги темних брів були такої форми, ніби жінка чимось здивована.

Богдан, намагаючись бути якомога тактовнішим, запитав, куди вона їде. З’ясувалося, що на роботу. Хвилюється, що спізнюється. її вже попередили: якщо запізниться ще хоч один раз — звільнять.

Під’їхали під великий овочевий магазин. Жінка подякувала і швиденько вбігла у двері магазину. Богдан проїхав ще один квартал і вийшов біля свого офісу. Він працював зовсім недалеко від овочевого магазину.

Увійшов до кабінету, та не міг забути цю красиву, але бідну жінку. Цікаво, хто вона? Чому така убога?

Сів у зручне шкіряне крісло, увімкнув комп’ютер, кондиціонер, поставив інструментальну музику. Приємна атмосфера, можна починати працювати. Через годину — виробнича нарада, треба підготуватись.

Привідчинивши двері, зазирнула його секретарка.

Шефе, я вже на місці. Що вам подати: чай чи каву?

Жінки в колективі були як на підбір. Бухгалтери та економісти вели між собою приховану війну — хто привабливіший і сексуальніший. І заміжні, і неодружені хотіли показати босу свої принади. Щодня в офісі був майже показ моделей.

Змагання завершувалось нічиєю, бо шеф до всіх ставився із симпатією, нікого не вирізняючи. З усіма був однаково привітний і тактовний, говорив їм компліменти та гарні слова, які жінки прагнули чути від нього. Робив зауваження по роботі, якщо було необхідно. Усі вони були для шефа лише співробітниці і не більше.

Час від часу в Богдана були короткочасні захоплення, які швидко минали. Ці романи завжди були поза межами його фірми і не