Читати книгу - "Король Гризлі"

були такі самі ведмеді, як і він. Не раз і не два він сходився з отими супротивниками у відкритій сутичці не на життя, а на смерть. Якби йшлося про те, чи володітиме він і далі своїми просторами, Тор без вагань зійшовся б із ними в найлютішому герці, щоб обстояти своє право. І поки не знайдеться суперник сильніший, він і надалі залишатиметься тут владикою, вершителем доль, а якщо знадобиться, то й безжальним гнобителем.

Тор був нащадком роду, що споконвіку володів багатими долинами та зеленими схилами; сувереном усього живого, що бігало, стрибало та літало в тутешній окрузі. Він підкорив тутешніх мешканців у відкритій борні, не вдаючись ані до підступів, ані до інтриг. Хтось міг його ненавидіти, хтось — боятися, проте самому Торові не були притаманні ці почуття: він завжди грав чесно. Так само було й тепер: він сидів і, зовсім не криючись, чекав незнайомих істот, що йшли сюди з низовини.

Поки його чутливий бурий ніс вивчав повітря, ведмежий розум сколихнув якийсь прадавній спогад. Ба навіть не спогад — знання, яке закарбувалося у пам’яті предків тисячу поколінь тому, а з плином часу перетворилося на інстинкт. Тор, скільки жив, ще не чув того запаху, що лоскотав йому ніздрі, але він був уже майже певен, що нічого нового у ньому немає. Він не викликав у нього жодних спогадів, не навіював думок про жодне знайоме створіння, та Тор уже не сумнівався: цей запах віщує лихо!

Хвилин із десять він сидів нерухомо, як статуя. Потім вітер повернув в інший бік, незнайомий запах послабшав, а згодом і зовсім зник.

Тор нашорошив пласкі вуха. Повільно повернув масивну голову, щоб бачити зелений схил гори і невеличку терасу.

Щойно з повітря зник той дивний запах, як дихати стало приємніше, і він зовсім забув про нього. Знову ставши на чотири лапи, він повернувся до полювання на гоферів.

Було у цьому полюванні щось смішне. Тор важив тисячу фунтів[12]; гірський гофер завдовжки шість дюймів — шість унцій[13]. Проте Тор завзято міг рити землю хоч годину, хоч дві, аби врешті-решт упіймати гофера — маленького, гладкого — і ковтнути його, як пігулку. Для гризлі це був свого роду десерт, такий собі ласий шматочок, і добра третина Торових розкопок, чи навесні, чи влітку, припадала на пошуки гоферів.

Уподобавши собі на пагорку нору, у якій сховався гофер, він заходився розгрібати ґрунт, неначе величезний пес, що ловить пацюка.

За півгодини, що минули за роботою, він тільки раз чи двічі задирав морду, однак той дивний незнайомий запах, який не так давно доносив вітер, у повітрі більше не з’являвся.

Розділ другий

риблизно за милю від Тора, у нижньому видолинку, Джим Ленгдон виїхав із заростей ялини та канадського бальзаму[14] і зупинив свого коня у рідколіссі перед яром. Затамувавши подих, він оглянув краєвид перед собою, задоволено хекнув, зігнув праву ногу в коліні, уперся нею у луку сідла, відпочиваючи в очікуванні попутника.

У лісі, відставши від Ленгдона на двісті-триста ярдів[15], забарився Отто, який щосили намагався дати собі раду з в’ючною кобилою на кличку Черепаха. Ленгдон весело усміхався, коли до нього долітали люті вигуки. Його напарник безустанно погрожував норовистій коняці усілякими карами та бузувірствами: то він збирався розтрощити їй череп, то просто обіцяв переламати ноги. Ленгдон стояв і всміхався: йому завжди подобалося слухати барвисту мову Отто, коли той насилав прокльони на своїх підопічних — ледачих лискучих коняк чи змальовував жахіття, що спіткають непокірних шкап. Він знав, що Черепаха жвавенько рвоне вперед якраз тоді, коли добросердий вайло Брюс Отто щосили наляже плечем на в’юк на її спині, щоб допомогти коняці, а коли він беркицьнеться долілиць, то вибухне такою добірною лайкою, що небо здригнеться від неї, а у венах захолоне кров.

Із лісу, один за одним, вигулькнули шестеро коней — увесь їхній караван. Замикав процесію горянин Брюс верхи на каюсі[16]. Він сидів у сідлі, неначе стиснута пружина. Ця звичка виробилася у нього за роки, прожиті в горах, коли доводилося їздити здебільшого на індіанських поні, а якщо ти маєш шість футів і два дюйми зросту, то це неабияке випробування.

Як тільки з’явився Отто, Ленгдон спішився і знов окинув поглядом долину. Шорстка білява борода, яка обрамляла його обличчя, була не в змозі приховати темну бронзову засмагу — наслідок кількатижневого життя у горах просто неба. З-під розстебнутого коміра сорочки видно було шию, таку ж потемнілу від сонця та вітру. Його чіпкі сіро-блакитні очі дивилися пильно, повільно та уважно нишпорячи довкола, і в них світилося радісне завзяття, притаманне мандрівникам та мисливцям.

Ленгдон мав тридцять п’ять років. Поживши трохи серед дикої природи, він сідав за письмовий стіл і змальовував те, що побачив. Потім знову вирушав на природу і, збагачений новими враженнями, брався за перо.

Напарник Ленгдона хоча й був на п’ять років молодший, проте зростом переважав його на цілих шість дюймів. Щоправда, питання у тому, чи було це перевагою в гірських умовах. Сам Брюс, наприклад, так не думав.

— Уже грець із тими дюймами, — часом бідкався він, — але вся річ у тому, що я й досі росту!..

Порівнявшись із Ленгдоном, він також спішився.

Той кивнув на краєвид, що відкрився перед ними:

— Ти коли-небудь бачив