Читати книгу - "Король Гризлі"

— Гарна місцинка, — погодився Брюс. — І для табору цілком придатна. У тутешніх горах водяться карибу, ну й ведмеді, ясна річ. А трохи свіжого м’ясця нам не завадило б. Дай-но мені сірника...

У них віддавна повелося розкурювати свої люльки від одного сірника. Ось і тепер, освоюючись на новому місці, вони вже укотре виконали звичний ритуал. Ленгдон затягнувся тютюновим димом, пустив у повітря розкішну хмаринку і, кивнувши у бік лісу, з якого вони щойно вийшли, сказав:

— Гарне місце, тут можна поставити тіпі[17]. У лісі сухо, струмок он під боком, а бальзами які!.. Це вперше за тиждень дороги нам трапилися такі дерева, що можна з гілок мостити постіль. А коней стриножимо — і хай собі пасуться на терасці, яка лишилася позаду за чверть милі. Там повно бізонки[18] і дикої тимофіївки[19].

Він поглянув на годинник.

— Зараз лише третя година. Можна було б іще трохи проїхати, але... А ти що скажеш? Давай залишимося тут на кілька днів, подивимось, як воно буде?

— А що, як на мене, тут добре, — озвався Брюс.

Із цими словами він сів, упершися спиною у скелю, витягнув довгу мідну підзорну трубу, спер її на коліно й почав оглядати місцевість.

Ленгдон відв’язав приторочений до сідла бінокль, придбаний у Парижі. Підзорна труба була давня, ще часів Громадянської війни[20]. Ленгдон і Отто сиділи пліч-о-пліч, підпираючи спинами скелю, й уважно оглядали горбкуваті крутосхили та зелені скоси гір, що височіли перед ними.

Нарешті вони опинилися у Країні великого полювання чи, як висловлювався Ленгдон, у Краю Непізнаного. Скидалося на те, що досі ще жодна людина не забрідала в ці місця. Оцей гірський закут був надійно відгороджений лісистими гірськими пасмами, недарма вони аж двадцять днів торували свій шлях. Він був важкий, тому й не дивно, що за весь цей час їм удалося пройти лише сто миль.

Сьогодні по обіді вони подолали хребет Великого материкового вододілу[21], який розтинає все небо на північ і південь, а ось тепер через своє оптичне причандалля вивчали перші, порослі зеленню, схили та величні вершини Файрпен-Рейндж. Трохи далі на північ — а вони прямували на північ — несла свої води річка Скіна; західніше і південніше від них розкинувся Бебін-Рейндж із його численними річками; на сході, за Великим вододілом, стояв Сплавний ліс, а за ним, іще далі на схід, починалися гори, де несли свої води річка Омінека та притоки Фінлею. Вони подалися з обжитих місць на десятий день травня, а сьогодні календар показував уже тридцяте червня.

Ленгдон дивився у бінокль, і йому вже здавалося, що вони досягай усього, чого бажали. Адже замалим не два місяці вони були в дорозі, аби потрапити туди, де людьми і не пахло, і врешті-решт їм це вдалося. Жодного натяку на мисливців. Жодного натяку на золотошукачів. Долина, що лежала перед ними, обіцяла шукачам пригод золоті гори, й тепер, коли Ленгдон спробував знайти її таємниці й дива, його серце ущерть наповнило глибоке тихе зворушення, що його можуть осягнути повною мірою лише такі, як він сам. Для його друга й вірного супутника Брюса Отто, з яким він устиг побувати у північних широтах уже п’ять разів, усі гори та долини були, як кажуть, на один кшталт. Він серед них народився, серед них минуло все його життя, тож, напевне, й померти йому також судилося серед них.

Раптом Брюс штурхонув Ленгдона ліктем і, не відриваючи очей від окуляра, сповістив:

— Ондечки три карибу, я бачу їхні голови... Йдуть схилом гори. Приблизно милі півтори за долиною.

— А я бачу козу з козеням, отам, на глинистому сланці[22]; перша гора праворуч, бачиш? — мовив у відповідь Ленгдон. — Овва! А ще там козел, виліз на скелю — добра тисяча футів над сланцем! — стоїть і дивиться на них. А борода яка у нього — з фут завдовжки, не менше! Богом клянуся, Брюсе, ми потрапили в Едемський сад!

— Твоя правда, — озвався Брюс, ще більше підгинаючи довжелезні ноги, аби зручніше примостити на них підзорну трубу. — Або ми знайдемо тут силу-силенну баранів і ведмедів, або я нічого не тямлю у горах.

Ще хвилин зо п’ять вони оглядали навколишню місцевість, не зронивши ні звуку. Коні, які залишилися позаду, жадібно паслися у густій соковитій траві. Шамотіння рік та річечок, яких у цих горах було без ліку, весь час відлунювало у вухах, і створювалося враження, що ця сонна долина лежить на дні безкрайого світляного моря. Жодних інших думок не виникало у голові Ленгдона, окрім думок про сон та дрімоту. Уся тутешня місцина була наче сонний, вдоволений велетенський кіт, а всі принадні розмаїті звуки, що ними вона бриніла, скидалися на муркіт цього величезного котиська. Він перевів бінокль на козла, що височів на стрімчаку, як раптом почув голос Отто:

— Бачу гризлі... Величезний, як дім.

Зазвичай пробудити у Брюса хвилювання чи бодай якісь емоції було нереально, за винятком хіба що тих випадків, коли йому доводилося мати справу з в’ючними кіньми. Такі новини, як-от зараз, він подавав таким буденним тоном, неначе йшлося не про гризлі, а про звичайний букетик фіалок.

Ленгдон різко