Читати книгу - "Бомбардир"

мій погляд, стадіоні за всю історію футболу. Перед матчем я повідомив прес-аташе киян, що стежитиму за грою не з ложі преси, а з фан-сектора української команди. В обох матчах перемогли британці, забивши у ворота «Динамо» по чотири м’ячі, але чесно зізнаюся – я все одно був по-справжньому щасливий!

2013-го, коли жереб знову привів «Манчестер Юнайтед» в Україну, зробивши суперником «Шахтаря», мій вибір був очевидний – у Донецьку на «Донбас-арені» я знову сидів у секторі гостей. А от побувати в Манчестері ще раз мені не вдалося – вийшла затримка з британською візою. Та пам’ять про першу поїздку в ті краї залишилася назавжди…

Чоловікові, кажуть, належить на віку збудувати дім і народити сина. А ще – посадити дерево. Будинків, скажімо, до сорока років я збудував чимало, щоправда, не для себе; щодо дерев нічого особливого не пригадую; а замість сина народилася дочка. Напевне, тому, що я дуже хотів хлопчика, характер у неї крутий, упертіша за будь-якого пацана. Ну а несподівана поїздка до Манчестера – здійснення моєї давньої мрії – ніби звела нанівець усі минулі життєві невдачі.

Відлига в стосунках із дружиною так і не настала. Та я її й не чекав. Такі речі заново не переграєш. Шляхи наші, як вона й хотіла, більше не перетиналися. Я «одружився з роботою», загруз у ній з головою. Допізна сидів у редакції, вичитуючи верстки шпальт, дивився трансляції через супутник разом із колегами, готував матеріали. Комусь наш специфічний графік не підходив – доводилось розриватися між професією і родиною. У мене ж такої дилеми не було.

Пощастило в одному – дочка від мене не відвернулася. Бачилися ми регулярно, щонайменше двічі на місяць – у дні виплати зарплати й гонорарів у редакції. Але навіть це для неї не було важливим. Я не був у її очах невдахою – та й у власних також. А якби я залишився інженером-будівельником з убогою совковою освітою, що не зумів пристосуватися до зміни часів,– на мені можна було б ставити хрест. Тим більше що мотивації я не мав жодної, крім нескінченного торохтіння дружини через безгрошів’я…

Коли я вийшов на Грушевського, переді мною стали ампірна колонада стадіону й пам’ятник тому, на чию честь його названо. Я пригальмував, щоб трохи віддихатися. Спосіб життя в комбінації з моїми гастрономічними захопленнями останніх років давалися взнаки – схоже, настав час зайнятися собою. Щось на кшталт кросфіту, у помірних дозах. Але якщо чесно зізнатися – не дуже я все це люблю. У спорті для мене гра – все, а нескінченне повторення тих самих вправ…

Отож – саме такі, як я, і підсідають на рекламні трюки в метро на зразок «схуднути не напружуючись». Правда, для цього треба дійти до останньої межі, а мені, слава Богу, до цього ще далеко.

Площа перед стадіоном практично порожня. Десять-п’ятнадцять людей за двадцять хвилин до матчу – смішно казати. Проте дехто з тих, що тупцювали під трибунами, таки звернув на мене увагу. Може, бачили мою фізіономію в журналі або в якомусь із футбольних телешоу, куди мене час від часу запрошують. А може, просто часто впадав в око на стадіонах у різних кінцях міста.

Я кивнув, мені закивали у відповідь. Дехто з усмішкою – мабуть, вирішили, що перед ними один з футбольних ветеранів.

І вся ця впізнаваність – тільки тому, що я намагаюся побачити якнайбільше матчів «живцем». Принаймні тих, що відбуваються в Києві. «Динамо» приймає суперників на величезному «Олімпійському». Донецький «Олімпік» через бойові дії на сході країни вимушено проводить домашні матчі на стадіоні імені Банникова. «Оболонь-Бровар», симпатична команда, грає на власному затишному стадіончику в спальному районі. Там завжди можна потішити себе свіжим і недорогим пивом. «Броварі» в курсі, чим залучити глядача. Іноді їжджу й у Конча-Заспу на матчі динамівського дублю, а крім того, намагаюся не пропускати домашніх ігор «Динамо-2», особливо якщо вони відбуваються не на базі, а в Маріїнському парку. До бази далеченько на маршрутці, а мій двадцятирічний «Опель» дихає на ладан, і я намагаюся тривожити його якомога рідше…

Дощ посилився, змусивши мене поквапитися.

Усередині чаші стадіону, на біговій доріжці, без особливого інтересу стежили за розминкою гравців прес-аташе команди гостей, дівчина з прес-служби «Динамо», інспектор матчу – старий пияк із масивним перснем-печаткою, як у кіношних злодіїв у законі. З ними – директор стадіону, кремезний чолов’яга років шістдесяти, завжди підтягнутий, енергійний, з рівною південною засмагою. Ми потисли один одному руки, дівчина простягла мені протоколи матчу й кудись утекла.

– Як газон? – поцікавився я в директора.– Дренаж працює як слід?

– Самі бачите – майже в ідеальному стані.

– У вас як завжди – усе на рівні!

– На тому стоїмо…– Він усміхнувся й відразу півголосом заговорив про щось із інспектором.

Мряка не вгамовувалась, і я попрямував до сусіднього сектора. Там, на самій верхотурі, під козирком,– місця для журналістів.

– Олексію Петровичу!

Я пригальмував, озирнувся. Попід огорожею в мій бік поспішала дівчина з прес-служби «Динамо». Поруч зі мною – здорованем на зріст за сто дев’яносто, з уже окресленим черевцем і задишкою, з коротко підстриженою, але вже сивуватою бородою,– вона здавалася зовсім крихітною й тендітною. Така собі Дюймовочка.

– Тобі чого, красуне?

Дівчина трохи зашарілася.

– Бачила ваше інтерв’ю з Гайдуком…

– Ну і як тобі?

– Найвищий пілотаж! – Вона всміхнулась і миттю змахнула усмішку.– Як він у вас розкрився…

– Розкрився? Та де! Банальне портретне інтерв’ю.

– Це для тих, хто не в курсі. Самі знаєте, як він тікає від журналістів. Не зносить узагалі. А з вами…

– Ну й що, по-твоєму, такого сенсаційного він наговорив? Нуль.

– Не має значення. Крок назустріч – уже прогрес… Як він вам здався віч-на-віч?

– Нормальний. Тримає дистанцію, не вихваляється. Не вдає із себе суперзірку.

– Ну нічого. Перебереться до Іспанії, як Коноплянка, там його за дві секунди медійники обламають. Заговорить, ще й як.

– Я чув, ним в Англії цікавляться…

– Думаєте, в Англії в нього вийде?

– Чому ні? Він же як бульдозер. Таким і залишиться – хоч в Англії, хоч в Іспанії. Важче, звісно, буде, ніж удома. Тут на нього вся команда працює, та й суперники слабші. Але, гадаю, хлопець не пропаде… Як там твої підопічні сьогодні, живі-здорові?

– Здебільшого. Тільки Солдатов ще відновлюється після травми. Ну й Торохтій відбуває дискваліфікацію.

– Добре, подивимося, що в них сьогодні вийде…– Я став підніматися на трибуну, щоб нарешті сховатися від вогкої мряки.

Під козирком уже розташувалися тренер молодіжної збірної, що,