Читати книгу - "Бомбардир"

як завжди, ігнорував закриту VIP-ложу, і кілька моїх досить похмурих колег. На обличчях – ані грама позитиву. Чи то занадто бурхливо провели вечір п’ятниці, чи футбол Першої ліги не схиляє до веселощів.

– Привіт, Петровичу!..

– І вам, панове! – Мені довелося зробити паузу, щоб віддихатися після сходження.– Ну, хто кого сьогодні: наші ваших чи ваші наших?

– Або перемога, або нічия, або поразка,– ледачим тенорком відгукнувся худий блондин з інтернет-видання.

– Петровичу, і як тобі Гайдук? – утрутився щокатий вусань зі щоденної «Спортивки».

– Хлопець як хлопець. А в чому річ?

– Ну, ти ж інтерв’ю з ним усе-таки зладив.

– А… Та все як зазвичай. Головне – футболіст від Бога! І голова світла.

– Справді?

– Я не штатний психолог, але загальне враження – хлопець просто шаленіє від футболу. Тепер це рідкість. Наша, так би мовити, відповідь Роналду.

– Теж порівняли! – устряв блондин.– Роналду на власній персоні зациклений. Подейкують, що він, до того ж, іще й гей. А Гайдук – тихар. Його в жодній соцмережі нема. І по сотні фото в «Інстаграмі» не постить.

– Думаєш, це має таке значення?

– Має чи не має, але паблік у Фейсбуці або персональна сторінка можуть багато про що розповісти.

– Годі, мужики, команди вже на полі!..

Матч видався так собі – хоча нічого особливого й не очікувалося. Динамівці буквально вигризли мінімальну перемогу над дебютантами ліги. Ті довго сперечалися з арбітром, і на цьому все скінчилося. Без бійок, пенальті й вилучень. Як рядовий день на оптовому ринку.

Післяматчеву прес-конференцію я вирішив проігнорувати. Нудотні скарги головних тренерів – те ще видовище, нічого нового в них немає. Тим більше що я поспішав. О п’ятій почнеться матч «Манчестер Юнайтед» – «Вест Хем». Такі трансляції я ніколи не пропускаю. І намагаюся дивитися не вдома, не в редакції, а в колі київських фанів «Червоних дияволів» за келихом пива.

Ці люди, як і фани «Динамо», набагато молодші за мене. Зазвичай ми збираємося в одному з пабів на Майдані. Там я можу дозволити собі забути про вік, професію і просто стежити за грою, дістаючи чисте задоволення.

Завалившись до закладу, я, одначе, не виявив там жодного знайомого обличчя. Навіть за стійкою. Більшість столиків була порожня – мабуть, іще рано, і тільки двоє пом’ятих мужичків, що сиділи біля телевізора, тужно мочили носи у своїх келихах. Таким узагалі начхати, хоч там що відбувається навколо.

Я вибрав місце на диванчику прямо навпроти екрана, на який проектувалося зображення. Попросив офіціанта перемкнути з «Футбол-1» на «Футбол-2», замовив літр світлого і, позбувшись нарешті важкого портфеля з паперами й ноутбуком, улаштувався зручніше. І тільки-но ковтнув, як заверещала моя бувала в бувальцях «Nokіa».

«ДОЦЯ» – повідомив дисплей.

«Головне – точно обрати момент!» – пробурмотів я крізь зуби. Зітхнув, прийняв виклик і зовсім іншим тоном вимовив:

– Привіт, рідна! Як ти там?

– Привіт, тату! Все гаразд. Тільки-но закінчилися пари.

– У суботу?

– Ну! Гризу граніт шість днів на тиждень.

– Мати що, не може нагодувати тебе чимось їстівнішим?

– Де їй! Вона вічно на роботі. Так що найчастіше годую її я.

– Може, і до мене як-небудь зазирнеш, що-небудь зготуєш?

– Ще чого! Мені до тебе не дорівнятися. До речі – наступного разу сподіваюся на твій фірмовий плов.

– З родзинками?

– Ну… Я, до речі, чого телефоную,– з її голосу зникла грайливість.– Скоро день студента, і я…

На екрані пішла трансляція з «Олд Траффорд». Відразу перемкнувшись, я слухав упіввуха.

– …розраховую на твою спонсорську допомогу. Як-не-як – професійне свято.

– І на скільки ж розраховуєш?

– Тисячі на чотири.

Я поперхнувся.

– Софіє, це ж натуральний рекет! Журналісти, особливо спортивні, не такі забезпечені люди, як здається читачам.

– Тату, ну ти ж у курсі: я не читаю «Територію».

– Дякую за відвертість! Але суть від цього не змінюється.

– А ще говорять, що журналісти продаються…

– Ти тільки скажи, хто покупець. Я хоч зараз.

– Отже, мені на тебе не розраховувати? – голос дочки впав, у ньому вчулося роздратування.

Якщо цей пасаж моментально не спростувати, доведеться відчути себе останнім мерзотником, який кинув напризволяще дружину з безпомічною дитиною. Чого-чого, а вже маніпулювати мною, і то найбільш безвідмовними способами, мати її навчила.

– Що-небудь спробуємо придумати,– приречено пробурчав я.

– Татку, я тебе люблю! Бувай!

– І я теж!

Мій голос завис у порожнечі – дочка вже встигла відключитися.

Настрій відразу скис. До найближчої виплати понад тиждень. І якщо відняти з неї чотири тисячі, на життя залишиться мінімум. Є, звичайно, заначка на чорний день, не дуже велика. Але не той це випадок, щоб її чіпати.

У результаті я розтяг літровий келих на всі дев’яносто хвилин матчу. Свого роду репетиція майбутніх обмежень – і покарання самому собі за м’якотілість. Та й улюблений «Манчестер Юнайтед» не порадував – гра вийшла блідою, як над силу…

Удома я нашвидку поїв. Особливо заморочуватися не став: відварив макарони, змішав із залишками вчорашнього жульєну і за дві секунди ум’яв солідну порцію. На десерт зварив кави, а вівсяне печиво й зефір завжди є на полиці.

Я й справді в останні роки полюбив готувати. Інколи міг витратити купу часу й грошей на щось вишукане. Гостям – а вони траплялися нечасто – мої страви подобалися, їх нахвалювали. А з власним шлунком я завжди жив у злагоді, звідси й зайві кілограми.

Прихопивши чашку, я ввімкнув ноутбук і засів писати звіт про матч для журналу. Стаття пішла з ходу. Матеріал цілком склався вже в голові, а друкувати я міг навіть у цілковитій темряві. Три з половиною тисячі знаків – як із гармати.

Надіславши звіт головредові, я відкрив пошту, виявив кілька непрочитаних вхідних, але згадав, що кава майже охолола, і відклав їх на потім. Коли я знову повернувся до дисплея, на ньому миготів ярличок Skype.

«Скайпом» я користувався нечасто, але він стояв на автозапуску, і я ніби завжди був онлайн. Насправді я лише зрідка зв’язувався за його допомогою з давніми інститутськими приятелями. Для цього був потрібний особливий настрій: скажімо, накотить туга або дістане бажання випити – просто так, без приводу. Одному якось ніяково, а так наче в компанії.

Між іншим, не мій винахід. До цих цифрових застіль привчили мене самі приятелі. Бачитися в реалі вдавалося рідко, часу всім бракувало. Закінчивши КІБІ5, багато з нас роз’їхалися – тоді ще діяв розподіл – або просто повернулися в рідні краї. Кар’єру в будівельній сфері ніхто