Читати книгу - "Колиска сонця"

Ілько, — ви великий художник. Тільки от руки на картині не мої. Я їх зовсім не відчуваю. І немає, напевне, у світі майстра, аби намалював щастя — вернув мені руки.

На тому слові подивились один одному у вічі — дві душі злились воєдино. І біль один на двох. Художник підійшов до картини, якусь мить постояв перед нею і спокійно зібгав. Затим почав рвати — швидко, нервово. Клапті сипались до ніг і, підхоплені легким подувом вітру, барвистими метеликами кружляли над пасовиськом. А художник дивився їм услід і раптом обличчя його осяялось. Взяв за плече Ілька і вказав на осінній обрій, який, знявшись на пташині крила, летів із гір прямо на них. Ілько з тривогою вів очима за ключем. Знайому зграю, розтинаючи пругкими крилами небесний спокій, вів молодий вожак. Птахи летіли рядочком один за одним. «Хоч би залишили між собою трохи місця у пам’ять про свого колишнього ведучого», — подумав з гіркотою Ілько. Але зграя, суворо дотримуючись дистанції, летіла рівним шнурочком за своїм новим вожаком.

Чуєш — терну боляче

Вуйко помер нагло — всього за два дні до Першотравня. Прокинувся чоловік уранці, як завсігди, веселий: облаяв на чім світ стоїть колгоспного сторожа Ониська і листоношу Телігу, з якими до півночі бесідували про світові новини, сягнув кілька разів мене по спині ремнем, бо дров не заніс у хату звечора, кинув у тітку мискою із пересоленою квасолею, але не втрапив. І це його вельми засмутило. Потім сів на ліжко, вийняв з-під стола чоботи. Хутко натягнув лівий, взявся за правий і тут…

— Гей гоп! — сказало серце, — приїхали!

Вуйко спершу було хотів його уйняти: мовляв, давай ще сьогодні потягнемо. Магдалині ж дров обіцяв для печі нарізати — хліб завтра жінці пекти.

Але серце його було занадто дратівливе. І гордий вуйко, звичайно, не став далі принижувати своєї гідності. Наче птах, зойкнув тихо і повільно зсунувся долі.

Аби не затьмарити людям радісного Першотравневого свята, тітка і «духовні» брати вуйка вирішили хоронити небіжчика наступного дня.

…Ранок той обіцяв красну днину. Сонце зійшло веселе, але, зазирнувши крадькома у тітчину хату і побачивши на столі упокоєного вуйка, присіло на плечі Данкулиної сливи — та аж застогнала від такого тягаря — і довго не могло у своїй журбі рушити з місця. (Потім цілий день, немов п’яне, сонце буде блукати по всьому небу і ніяк не зможе зайти. Люди ще довго розповідатимуть, що це була найдовша днина на землі).

Першим у двір прибули Онисько і Теліга. Поскладавши на грудях руки, з похиленими головами зайшли до хати і у великій печалі зупинилися перед столом. Руки Ониська дрібно тремтіли, а очі — великі, круглі — стали од горя такими маленькими, запухлими, ніби сторож тиждень пас на весняному лузі бджілок. Навіть високе залисувате чоло — єдине, що вказувало на неабиякий розум цієї всіма шанованої людини — і те зморщилось, як спечене яблуко. Теліга весь час чомусь плямкав губами і ліве плече його час од часу нервово сіпалось. Весь вигляд «духовних» братів виказував, що обом вельми зло на душі після вчорашнього.

— Усе суєта. І життя наше, як роса вранішня, — промовив голосно із жалем Онисько, аби і тітка вчула, сподіваючись, що та покличе у комору за склянкою вина розділити горе.

Але жінка сприйняла співчуття за щире і тихо заплакала. Це вкрай негативно вплинуло на душевний стан сторожа. Теліга, хоч і було у нього таке відчуття, ніби йому на серці гуси переночували, зносив свої муки мужньо. Добре бо знав: причаститись йому у цій хаті нічим. Річ у тім, що вино він не пив — від нього голову памороки завжди мучили, — а горілки не було. У водохреща тітка, рятуючи останню корчагу сливовиці від трійці, закопала її у хліві. Через кілька днів небіжчику, який ніколи до цього часу не славився у селі роботящими руками, спало на думку ремонтувати загороду для свиней. Взяв залізного кола і на тому місці, де лежав захований «скарб», почав яму колупати. Раз, другий… І раптом щось хряснуло. По всьому хліві одразу попливли чудодійні запахи… І тут вуйко догадався про все. Як був у руках кіл, так і до хати. Тітка від самого початку, передчуваючи неладне, потерпала у світлиці і, тільки завбачивши чоловіка у дверях хліва, встигла хутко вискочити надвір. Сім днів потому вона жила у старшої дочки, а вуйко з великого горя кожного вечора ішов із сторожем і листоношею обмірковувати новини світу. Збиралась трійця обговорювати світові події у сторожці, що знаходилась неподалік правління колгоспу, щоп’ятниці. Онисько з вуйком хоч були людьми і не вельми грамотними, знали толк у світовій політиці не згірш листоноші Теліги. Філософи від життя, за пляшкою, з такою запопадливістю переказували один одному почуті новини, що під північ Онисько уже мирно сопів на столі. Теліга сприймав дівчину-трактористку із плаката за Марту Четвертакову, котру кілька місяців тому за постійне самогоноваріння місцеві власті «преміювали» на рік путівкою в місця тихі, спокійні, журливі.

— Марто!? — щиро дивувався сторож, — хіба ви вже повернулись?

І, не даючи жінці сказати слова, суворо заперечував рукою.

— Знаю, знаю, винен вам за той рік тричятку і за сей п’ятначіть.

Вуйко тим часом тихенько виймав з кишені Ониська ключі, виходив зі сторожки, відчиняв зал засідань, вмикав світло. Піднявшись на трибуну, могутнім голосом починав:

Цвіте терен, цвіте терен, листя йопадайє. Кто в любов’ї не знаїця, то-о-й…

Тут вуйко довго тягнув, шукаючи подальших слів, а потім, махнувши відчайно рукою, в серцях випалював:

— Най’ го Телігова паморока забирає.

І потиху наспівуючи той перший куплет, дибав через грунь додому. Тітка, зачувши, як серед ночі