Читати книгу - "Колиска сонця"

вуйко розквітчує терен, сердито спльовувала з ліжка і мовила про себе:

— А бодай мороз тебе спалив із тим терном.

І ось вуйко лежить на ослоні. Спокійний, лагідний, усміхнений, немов подорожній, який пройшов усі дороги світу і присів спочити наприкінці останньої. Мороз дійсно щедро посипав йому скроні.

…Людей на дворі ставало все більше. Батько з братами вуйка вже почали виносити труну з хати. Тричі поклонили нею на порозі і рушили до столу, що стояв уже накритий посеред подвір’я.

Досі над світом стояло безвітря і тиша. Але ледь брати рушили із труною до столу, як до села почали збиратися вітри. Вони прилітали із пустель, морів і океанів, із країн вічних снігів і лісів, із закіптюжених вулиць великих міст і чистих степів. Не запрошені ніким на похорони, вони з’юрмились довкола села і тужними голосами відправляли свою поминальну у березовому лісі, що знімався над східною околицею. Голова сільради уже почав громадську панахиду, коли біля хвіртки я побачив Іванчову Магдалину. За цю трагічну добу жінка аж зсохла. Ясні очі, у яких вічно танцювали веселі бісики, геть пригасли. Обличчя зжовкло, видовжилось, і я вперше побачив, як рясно зійшли зморшки на Магдалининому чолі. Хвіртка, мов удар по щоці, глухо ляснула за Іванчулею, і сотні людських поглядів упали їй під ноги. Магдалина злякано зупинилась. Кинула на себе тремтячий хрест і по тих поглядах непевно рушила до труни. І вже перед самим столом на одному з них вона посковзнулася і ледь по впала. Це був погляд тітки — холодний, як нагострений лід, пекучий, як жало. Він ладен був вирвати з грудей Магдалини серце і перед усіма спопелити його на долоні. Але люди позбирали свої очі від Магдалини і знову заслухались прощальною промовою голови сільради. Ніхто не помітив, як Магдалина підійшла близько до труни і заплакала. Плакала вона тихо і безутішно. І раптом велетенська сльоза, що випливла із самого серця, затремтіла на її повіках і упала на стіл. І тут труна несподівано гойднулася, тихо знялася зі столу і попливла на тій сльозі під голосіння всесвітніх вітрів на кладовище.

…Ще три доби відплакували за околицею вуйка вітри. І в їх тужінні було стільки печалі й болю, що все село, від немовляти до найстаршого, не могло зімкнути очей за ті три ночі. Навіть найзліші собаки і голосисті когути не подали за цей час звуку, а коли четвертого дня, на світанні, вітри залопотіли крилами і знялися до своїх осель, люди помітили, що всі пси і півні у селі оніміли.

Отже, відголосили своє вітри і тут почала плакати тітчина душа.

Тітка цілими годинами сидить на порозі і незмигно дивиться у бік кладовища. А часом здавалося, що жінка зовсім втратила глузд. Візьме з комори сокиру, вийде на двір і підіпре собою колодязь.

— Чого вам там, тітко? — питаю.

Здригнеться від оклику і, ніби прокинувшись від важкого сну, здивовано дивиться на мене.

— Я за водою.

— А чого із сокирою?

— О, господи! Справді, для чого вона!

І побреде із опущеними руками, невідомо для чого, на город.

А одного дня, під сам обід, вертались ми від матері з лікарні. Від автобуса до обійстя треба було відкраяти ще добрий шмат дороги. Спершу пішником, через який весь час стрибали струмки під горою, потім через грунь, повз Іванчулиної Магдалини обійстя, і аж там уже визирала нас у видолинку добра і мудра старенька тітчина хата.

Весна на цей час уже розквітла, як перша на селі молодиця. Напилися зеленого вина дерева, сміялися на кожному кроці квіти, і навіть пішник, що біг перед нами, здавався трошки лінивим і хмільним від сонця. Та й навіть ліс, що знімався далеко на півночі, теж подивнів. Взимку сірий, він став тепер до болю в очах голубим і, якщо було довго дивитись незмигно, виділося, що на тебе шалено котять хвилі велетенської ріки.

Ми йшли через цей зачудований світ не поспішаючи. Мати вже видужувала, і дорога несла нас поки легко. Найтяжча чекала попереду — повз обійстя Іванчової Магдалини. Знаючи тітчині і вуйкові сварки, я завжди проходив тут з острахом. Хата Магдалини, обнесена живоплотом з терну і садом, завжди нагадувала мені злу собаку, прив’язану ланцюгами до дерев. А для вуйка обійстя було райською місциною на землі. Любив він Магдалину ще змолоду, але готар у долині ріки Медведихи, який відійшов у посаг за тіткою, перепинив шлях до Іванчулі. Коли почались колгоспи, землю усуспільнили — віддав її вуйко з легкої руки, бо, як виявилось після весілля, на землі ще й треба було трудитись у поті чола, що аж ніяк його не тішило. А от любов до Магдалини зосталась. Почав вуйко — на той час ще в силі і красі — навідуватись до Магдалини після смерті чоловіка. Спершу рідко: ніби дров порубати, сад обрізати, хлів підлатати… А потім — частіше. По селу пішов поговір, а тітці байдуже. Помітивши жінчин спокій, вуйко вже лаштувався до Магдалини, як на свято: одягав недільну сорочку, чистий піджак, взував нові черевики. І тут тітка не витерплювала — певно, добре дойняли людські язики.

— Не мене, а людей поганьбився б, дурню старий. Діти дорослі.

На це вуйко спокійно відповідав:

— А я дітей за собою не тягну і дороги їм ніде не перепиняю.

Чемно відкланювався і з гідністю йшов в поміч на обійстя одинокій жінці. Так тривало до останнього дня.

Пішник під горою закінчився і побіг уверх.

Поволі, віддихуючись, ми забралися на грунь, перейшли через нього і на вигині дороги тітка закам’яніла. Перед нами вигулькнула хата Магдалини. За звичкою я теж аж здригнувся. Здавалося, хата вирветься з-поміж дерев і накинеться на двох беззахисних подорожніх. Але на цей раз — вперше в житті — вона здалася мені лагідною. І певне від того, що довкола обійстя зацвів терен. Обліплені бджолами, крихітні білі пелюстки то притишено гули, то