Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

досі тут? Зараз почнеться свята літургія, а тебе треба ще шукати.

– Пробачте, – знітився Теодор. – Винен. Каюсь. Приїхав на побивку брат Іван.

Здалося, що отець Михайло тільки тепер запримітив військового.

– Слава Ісусу Христу! – привітався Іван.

– Слава навіки! – відказав отець. – Гадаю, одразу після служби ти нікуди не втечеш?

– Не втечу.

– Тоді пішли.

Останні слова були звернуті до Теодора.

– Побачимось після служби, – кинув Теодор.

– Я буду з Іванком, – знову знайшовся Юрко.

Теодор усміхнувся.

– Не сумніваюся.

Він попрямував за отцем Михайлом до церкви і все ж встиг почути запитання молодшого брата.

– А у тебе є рушниця?

Що це було перше, але не останнє запитання допитливого хлопця, Теодор знав, тому в душі співчував старшому братові.

А потім особисті переживання забулися.

Служба почалася незвично. Вже перші слова «Благословенно царство» проспівав не хто інший, як перемишльський єпископ. Хоч переважна більшість присутніх знала слова літургії напам’ять, сама присутність таких поважних гостей перетворювала дійство на щось незвичне, небуденне.

Коли ж з хорів почувся незнайомий могутній голос «І Духові Твоєму», присутні стали перешіптуватися.

– Хто це? – запитували одні.

– Дорко Засмужний, – відповідали інші. – Микити середульший син. Того, що коні забили.

Хтось скоса кидав поглядом на Марту, яка притихло стояла біля криласу, хтось уважніше став слухати, як молодий Засмужний читає Апостола.

Так, все незвичне було того дня. Навіть закінчення служби принесло несподіванку. Коли прозвучали останні слова літургії, коли церковний хор проспівав усім присутнім «Многая літа», на середину церкви вийшов єпископ Костянтин. На ньому була велична єпископська митра червоного кольору з чотирма вишитими херувимами і великим діамантом спереду.

Він наказав винести крісло і запропонував пароху Іоанну Гавришкевичу сісти. Заінтриговані цим люди затамували подих.

А єпископ говорив:

– Дорогі вірні во Христі браття і сестри! З отцівською радістю дізнався я, що ви, ведені духом побожності і ревності во славу Божу, слухняні до закликів ревного у душпастирській праці преподобного о. пароха Іоанна Гавришкевича, побудували і прикрасили цю чудову Божу церкву.

Ця ваша праця і з щирим серцем подані дари є хорошим проявом синівської любові і вдячності Всевишньому Богу, чия всемогутня рука благословляє рільничу вашу працю, а через святу Церкву всім вірним щедро подає ласки на спасіння душі.

Коли по свідоцтву Божественного Спасителя Господа нашого Ісуса Христа найменше добро не залишиться без Божої нагороди, так і ваша праця і жертви зроблять вас гідними великої милості і багатого благословення небесного.

Як ви знаєте, його святість Папа Лев ХІІІ іменував вашого духовного пастиря отця Іоанна своїм шамбеляном. Цим він відзначив п’ятдесятиліття священства. А я з великою радістю повідомляю, його цісарська величність нагородив отця Іоанна Гавришкевича орденом Франца Йосифа. І я з великим задоволенням виконую цю почесну місію. Дозвольте, отче, привітати вас з таким визначним днем. І нехай Господь Бог і вас, отче, і тебе, богохранима паство, і всіх вас православних християн пом’яне у Царстві Своєму. Во ім’я Отця, і Сина і Святого Духа! Амінь!

З цими словами єпископ Костянтин Чехович почепив на груди отця Гавришкевича орден.

Розчулений парох пустив скупу сльозу. Йому доходило до вісімдесяти, він був хворий, побудова церкви підірвала його здоров’я, але отець не здавався, навіть сьогодні не дозволив нікому відправляти замість себе службу.

Він спробував підвестися з крісла, опершись на руку свого помічника. Побачивши це, єпископ Чехович владним рухом руки зупинив його.

– Отче! – сказав він. – Дозвольте мені наказати вам сидіти. Сьогодні ви – вищі від мене!

Ці слова вірні церкви зустріли оплесками.

Теодор Засмужний покинув церкву майже останнім. Просто раніше він не зміг це зробити. Уся площа перед церквою була вщерть заповнена народом. Слушно припустивши, що брат може знаходитися на тому самому місці, що і перед службою, він направився туди.

Майже одразу Теодор помітив маму. Вона стояла разом з сином Іваном і, щаслива, прихилилася до його плеча. Видно, всюдисущий Юрко таки зміг пробратися в натовпі до мами і повідомити радісну новину.

Марта сьогодні взагалі вважала себе тричі щасливою. По-перше, вона прийняла причастя з рук самого владики. По-друге, середній син Теодор у такий день вперше читав Апостола, а по-третє, старший син Іван прибув у відпустку. Вона із задоволенням ловила заздрісні погляди односельців і ще ближче тулилася до старшого сина.

З другого боку від Івана не відступав малий Юрко.

– Я сподіваюся, ви не забули, що у вас ще є середній син і брат? – з удаваною образою підступив до них Теодор.

– Ти ж з нами завжди, – примирливо відповіла мама. – А Іванко сьогодні знову їде.

– Нічого собі Іванко, – засміявся Теодор. – Я от думаю, чи і мене через три роки хтось назве Теодорко.

– Я назву, – подав голос Юрко.

– Ой, чого ж ми стоїмо, – похопилася Марта. – Іванкові скоро знову до війська. Хоч до хати зайде.

Іван запитливо подивився на Теодора. Той зрозумів його.

– Відвезу, – відповів він. – Обов’язково відвезу.

– Ну тоді поїхали.

Усі четверо попрямували до подвір’я школи, де на них чекали коні.

– Встиг поговорити? – тихо запитав брата Теодор.

– Тільки тоді, коли Юрко бігав за мамою, – відповів Іван. – А то тільки і було – де твій кріс? А де твої медалі? Останнім запитанням було, чи маю я шаблю і чи принесу її додому.

– І принесеш?

– Імперія збідніє, коли кожному вояку видаватимуть додому зброю. На знімку побачите.

З цією розмовою підійшли до коней.

У той час, як Теодор поправляв збрую, Іван допоміг мамі вилізти на воза.

Невдовзі розмістилися всі: старші брати сіли на передню лавку, мама з меншим – позаду. Теодор злегка натягнув віжки і кинув лише: «Вйо!» Слухняні коні легким кроком направилися додому.

Певний час їхали мовчки. Мовчанку порушив Іван.

– Бачили митру владики? – запитав він.

– Звичайно, гарна митра. А що?

– А ви знаєте, з чого вона виготовлена?

– З золота, напевне. А яка різниця?

– Велика, – відповів Іван. – Митра перемишльського єпископа не що інше, як перероблена корона короля Данила.

– Якого Данила? – не зрозумів Теодор.

– Нашого Данила. Нею Папа Римський коронував князя ще шістсот років тому.

– Здорово! – вигукнув Юрко. – А я добре і не розгледів її.

– А ти багато, я бачу, пропустив, – озвався Теодор. – Ти хоч службу стояв тихо чи весь час бігав?

– Я біля Йванка був.

– Ти не дуже строгий до нього? – запитав Іван.

– А хто його виховає, як не я. Наступні три роки він твій.

Вони минули крайню хату і виїхали на польову дорогу.

Кам’янка Лісна не була звичним селом у класичному розумінні цього поняття. Якщо сусідні села були компактними утвореннями, то каменюхи (як