Читати книгу - "Води слонам"

саго? Так? Чи цього вечора ми назвемо це рисовим пудингом?

– Ох, містере Дженковскі, ви смішний тип, – пісно каже медсестра.

Вона знає, що відповідь не потрібна. Сьогодні п’ятниця, у нас буде стандартна поживна й нецікава суміш із м’ясного рулета, кукурудзи з вершками й картопляного пюре з підливою, що, можливо, колись постояла біля шматка яловичини. А вони ще й питають, чому я худну.

Я знаю, що не в усіх нас є зуби, але в мене вони є, і я хочу тушкованого м’яса. За рецептом моєї дружини, з цупкими лавровими листками. Хочу моркви, вареної картоплі в кожушках. І я хочу насиченого смачного каберне совіньйон, щоб усе це запити, а не яблучного соку з банки. Але найбільше я хочу качан кукурудзи.

Іноді я думаю, що якби мені запропонували вибір між кукурудзою і сексом із жінкою, то я обрав би кукурудзу. Не те щоб я не хотів зайнятися коханням – я все ще чоловік, деякі речі незмінні,– але коли я думаю, як зерна кукурудзи застрягають між зубами, то в мене аж слинки течуть. Це фантазія, я знаю. Ні того ні того не станеться. Мені просто подобається зважувати варіанти: от я стою перед царем Соломоном і маю вибрати – останній секс чи качан кукурудзи. Оце так дилема. Іноді замість кукурудзи я уявляю яблуко.

За всіма столами розмовляють про цирк, принаймні ті, хто здатен говорити. Мовчазні старі з кам’яними обличчями й занімілими кінцівками або ті, у кого так сильно трясуться руки, що вони нездатні втримати ложку, сидять під стінами, а медсестри кладуть маленькі порції їжі в їхні роти, а тоді вмовляють це пережувати. Вони нагадують мені пташенят, тільки абсолютно безініціативних. За винятком рухів щелеп, їхні обличчя так і лишаються непорушними й моторошно порожніми. Моторошно, тому що я бачу, до чого доживу. Є тільки один спосіб цього уникнути, та мені, правду кажучи, на нього начхати.

Медсестра підвозить мене до моєї тарілки. Підлива на м’ясному рулеті вже підсохла. Я тицяю в неї виделкою – трясеться, як холодець, знущається наді мною. Мені гидко, я піднімаю очі й зустрічаюся поглядом із Джозефом Мак-Ґінті.

Він сидить напроти мене: новачок, контрабандист – адвокат на пенсії з квадратною щелепою, поламаним носом і великими вухами. Вони нагадують мені Розі, хоча в усьому іншому він на неї не схожий. Розі була чудовою, а він… Просто адвокат на пенсії. Не можу уявити, чому медсестри подумали, що юрист і ветеринар можуть мати спільні теми для розмов, але його привезли й лишили напроти мене в перший вечір, і відтоді він щоразу сидить тут.

Мак-Ґінті дивиться на мене, його щелепа рухається туди-сюди, ніби в корови. Неймовірно. Він реально почав їсти.

Старі жіночки щебечуть, як школярки, нічого не підозрюючи.

– Вони тут до неділі,– каже Доріс. – Біллі підходив питав.

– Так, два шоу в суботу та одне в неділю. Рендел з дівчатами поведуть мене завтра, – каже Норма й повертається до мене. – Джейкобе, підеш з нами?

Я відкриваю рота, щоб відповісти, але Доріс перебиває:

– І ви бачили коней? Божечки, вони просто прекрасні. Ми мали коней, коли я була маленькою. Я так любила їздити верхи. – Вона пригадує своє дитинство, і на мить я бачу, якою гарною дівчинкою вона колись була.

– А пам’ятаєте, коли цирки їздили потягами? – додає Гейзел. – Оголошення з’являлися за кілька днів до шоу – усі стіни міста були в афішах! Щільно-щільно, навіть цеглини між ними не розгледиш!

– Чорт забирай! Я це пам’ятаю, так, – каже Норма. – Якось вони наліпили афіш на наш сарай. Сказали татові, що використовують спеціальний клей, який щезне через два дні, але ми не могли віддерти ті афіші місяцями! – хихикає вона й хитає головою. – Ох, батько страшно казився!

– А через кілька днів заїжджав потяг. Завжди на світанку.

– Мій батько водив нас до колій подивитися, як вони розвантажуються. Ох, там було на що подивитися. А потім шоу! Запах смаженого арахісу…

– І попкорн!

– І карамельні яблука, морозиво, лимонад!

– І тирса! Вічно в носа залізала!

– Я носив воду слонам, – каже містер Мак-Ґінті.

У мене падає виделка, я піднімаю очі. Зі стариганя аж виливається самовдоволення, він чекає захоплення від дівчат.

– Неправда, – кажу я.

Усі змовкають.

– Перепрошую? – питає він.

– Ти не носив воду слонам.

– Та ні, я точно кажу.

– Ні, ти кажеш неправду.

– Ти натякаєш, що я брехло? – повільно питає Мак-Ґінті.

– Якщо ти кажеш, що носив воду слонам, то так.

Жіночки витріщаються на мене з роззявленими ротами. У мене серце вистрибує. Не варто було мені це починати, але зупинитися теж не можу.

– Та як ти смієш! – Мак-Ґінті трясе над столом старечими руками з вузлуватими пальцями й випуклими венами.

– Послухай, – кажу я. – Я десятки років чув, як старі пердуни на зразок тебе розказували, що носили воду слонам. І я тобі точно кажу, що такого не було.

– Старий пердун? Старий пердун? – Мак-Ґінті вскакує, візок за ним відлітає назад.

Він тикає на мене гачкуватим пальцем. Раптом падає, наче під ним розірвало динаміт, і зникає під столом. Я встигаю помітити тільки перелякані очі й відкритий рот.

– Сестро! Сестро! – кричать старі леді.

Знайоме рипіння каучукових підошов, за мить помічниці піднімають Мак-Ґінті під руки. Він гиркає, намагаючись випростатися від них.

Третя медсестра, тоненька темношкіра дівчина в блідо-рожевому, стоїть скраю столу з руками на стегнах.

– Що тут відбувається? – питає вона.

– Цей старий сучий син назвав мене брехлом, от що, – відказує Мак-Ґінті, якого вже надійно всадовили в крісло. Він поправляє футболку, піднімає підборіддя зі сріблястою щетиною й схрещує руки перед собою. – А також старим пердуном.

– О, я впевнена, що містер Дженковскі зовсім не це має на увазі,– каже дівчина в рожевому.

– Я маю на увазі якраз це, – кажу я. – І він такий самий. Пффф, воду для слонів він носив, аякже. Ви хоч уявляєте, скільки п’є слон?

– Що ж, я навіть не знаю, – каже Норма, міцно стуляючи губи й хитаючи головою. – Знаю тільки, містере Дженковскі, що з вами щось не так.

Ага. Ну, ясно тепер.

– Це неподобство! – вигукує Мак-Ґінті, нахиляючись у бік Норми й розуміючи, що більшість на його стороні.– Я не розумію, чому я маю миритися з тим, що мене назвали брехлом!

– А також старим пердуном, – додаю я.

– Містере Дженковскі! – підвищеним тоном каже темношкіра медсестра, підходить до мене і прибирає гальма на моєму візку. – Думаю, вам треба побути у себе в кімнаті. Трошки заспокоїтися.

– Зачекайте хвилину! – кричу я, поки вона розвертає мене від столу до дверей. – Мені не треба заспокоюватися. І я навіть не поїв!

– Я принесу вашу вечерю в кімнату, – каже