Читати книгу - "ХО, Михайло Михайлович Коцюбинський"

Наближається пiвдень, червцевий пiвдень, повний спеки й свiтла. Свiтло хвилями ллється з неба, сповняє повiтря, несито пожира тiнi на землi, заганя їх пiд дерева, кущi, у гущину. На що вже бувають таємничi холодки, а й туди хоч тоненькою цiвкою протиснеться воно i смiється, раде, що знайшло i там свого ворога - темряву… Тiльки в ту альтанку, що пiд старезним волоським горiхом у садку, не пуска його дикий виноград, звившись тiсно й щiльно в одну зелену стiну. Вже що не робить свiтло: i зайчиком плигає бiля альтанки, пробившись крiзь листя горiха, i золотою сiткою пада на землю, i мигтить, i переливається, намагаючись присунутися ближче до темного закутка - та ба! Нiяк не може. Стало на порозi альтанки, зазирає туди, а ввiйти - дзуськи! Однак воно помiчає, що альтанка не порожня. Там, на зеленiй лавцi, обкладенiй дерниною, сперши голову на руки, сидить бiлява панночка з смутним обличчям. Бiдна! Скрiзь тепер весело, ясно, свiт божий скидається на рай - а вона сумує. Потiшити б її, попестити, та нiяк увiйти, бо та темрява розперлася в альтанцi, мов панi яка,- i не пускає. На щастя, панночка нервовим рухом зриває листок виноградний, зробивши тим маленьку шпарку в зеленiй стiнi. Зрадiлий пустун скаче промiнням у шпарку й трапля просто на стiл, наткнувшись на якийсь папiр. Що воно за диво, папiр отой? Придивляється до ного й читає збоку: "Iнспектор шкiл народних". Пустун трохи злякався, перечитавши титул такої важної особи, бо почувається до деяких провин школярських, але незабаром осмiлюється й пробi га змiст паперу. В паперi стоїть, що панна Ярина Дольська наставляється на вчительку в село С. Учителька! Адже й вчителька маi право картати! I промiнь кидає на дiвчину винуватий, благаючий погляд. Однак обличчя дiвчинине, блiде й делiкатне, з виразом смутку та внутрiшньої боротьби, не має в собi нiчого грiзного, що заспокоює й осмiлює пустуна настiльки, що вiн почина гратись iз грубою золотою косою дiвчини, цiлувати її повнi уста, брови, зазирати в великi сивi очi. А паннi Яринi не до пестощiв. Вона вiдсувається вiд докучливого променя й схиляється над папером, читаючи його, може, в сотий раз. Так, сей папiрець дорого коштував їй! Щоб здобути його, вона мусила насамперед зчинити боротьбу з собою, зi своїми звичками, поглядами, традицiями; мусила посваритись iз батьком, якого так кохає, довести до слiз та нарiкання матiр. Але се була тiльки прелюдiя, i поки тяглася вона - дiвчина почувала в собi силу боротися й перемогти. Тепер же, з папiрцем сим, мусить початися акцiя, так нетерпляче очiкувана акцiя… i дивна рiч! Панна Ярина в сю рiшучу й важну хвилину почуває, що сили її меншають, слабнуть, що вона вже не здатна до боротьби. Невже в неї стало енергiї тiльки на прелюдiю?

Панна Ярина складає руки на столi й безсильно опускає на них свою русяву голiвку.

Колись вона була щасливою дитиною, коханою одиначкою багатого дiдича. Одягнена в оксамит i шовк, пересвiдчена, що найдрiбнiшi забаганки її будуть заспокоєнi, оточена роєм услужних бонн та служебок, вона стрибала по великих кiмнатах палацу, по тiнистих алеях батькiвського парку. Незабутня пора!

Одно тiльки дратувало Яринку, робило їй навiть прикрiсть - се заборона бавитися з селянськими дiвчатами та хлопцями… Фi! "Хлопськi дiти!" - якi в них манери, яка груба мова, яка моральнiсть! Адже то "бидло", а не люди! - чула вона навкруги. Однак мала Яринка, пiд впливом оточення, мало-помалу оговталася з такими поглядами, ба й сама стала в такi вiдносини до "бидла", у яких були батько та мати. Вона небавом зрозумiла, що мужикiв сотворено лиш на те, аби орати батьковi ниву, служити за фiрманiв, кухарiв, робiтникiв. Навiть бiльше. Вона сердечнiше вiдносилася до справжнього бидла, нiж до тої "нижчої раси". Коли для забави панночки приводили перед ганок мале телятко або вiзник приносив щенят, Яринка обiймала їх, цiлувала, пестила, знаходила "чудовими", тодi як на дiвчину, дочку наймички, не звертала вже найменшої уваги, наче то була не людина, а кiлок, забитий на свому мiсцi. Словом - Яринка стала панночкою, як i її приятельки, сусiдки з iнших сiл.

Минали роки, збiльшуючи той мур, що стояв межи двором а селом. З одного боку були пани, з другого - "бидло". Виросла Яринка на панну Ярину й мусила позбутись думки, що все, що її оточує, належить до батька або може бути куплене батьком за грошi. Ярина знала вже, що батьки її бiднiють i хоч не показують сього перед людьми, навiть триб життя не змiнюють, але почувається вже потреба негайної лiквiдацiї iнтересiв для забезпеки хоч неласого шматка хлiба.

Тим часом дозвiлля (а сього добра в панни Ярини було чимало) вкупi з допитливим розумом напрямили дiвчину на книжки. Пожираючи без ладу сотнi томiв, Ярина вмiла, однак, зiбрати в головцi промiння мислi, розкиданi там, вiдгукнутися серцем на чеснi й високi поривання. Природна щирiсть стала тут у пригодi. Правда, кожна нова думка, що не згоджувалася з ii дотеперiшнiм свiюглядом, викликала цiлу бурю в молодiй, не змiцнiлiй ще душi, але мур, що вiддiляв її вiд села, валився й вiдкривав не бидло, а справжнiх людей, з людськими iнтересами, болями й радощами. Ярину зацiкавило се невiдоме їй "мужицьке царство", Вона почала придивлятися до нього, наскiльки се було в її змозi, i налякалась темноти й убожества, що панували там. Боже! побiч жиють люди, брати її, i нидiють у темрявi та злиднях, коли вона збиткується працею рук їх! Чи ж пiсля сього можна назвати себе людиною? Чи ж пiсля сього можна добачати в собi образ божий?.. Нi, годi! Розбити пута, що вiд вiку сковують бiлi, неробучi руки, скинути полуду з очей i чесно та смiливо звернути скривдженим те, що до їх належить. Доволi бути лялькою, коли людина - то людина, i довести се треба дiлом, а не словом.

Дiвчина запалилася до працi, до дiяльностi, поклала присвятити життя своє для тих, що досi працювали на неї. Так справедливiсть каже. Вона буде вчителькою, вона понесе свiтло в темряву, потiху - смутковi, помiч - убожеству. А що вдома на неї чекає буря, так що ж, хiба вона не винесла вже бурi сама в собi, коли новi думки, новi почування стрiлися з її первiсним свiтоглядом?

Дома справдi зчинилася колотнеча. На Ярининi плани старi спершу дивилися, як на дивогляднi забаганки пещеної дитини, але побачивши, що не жарти, налякались. Сльози,