Читати книгу - "ХО, Михайло Михайлович Коцюбинський"

до своєї країни, до свого народу; свiтло - то iдея, що дала змiст життю, то свiдомiсть своїх обов'язкiв, тепло - вiра в перевагу добра над злом, правди над кривдою, свiтла над темрявою…

- Братики мої! - здiймає рiч один.- Розходимось ми рiзними шляхами, розлучаємось, навiки злученi одною iдеєю… iдеєю нацiйно-культурного вiдродження нашої країни… Перед нами життя, перед нами робота… Розiйдiмось ми промiннями сонця, понесiмо свiтло у темнi закутки… Розпливiмось глибокими рiчками, зросiмо рiдну землю, i, "як дiвочi вiнки, зазеленiють нашi ниви"… Не лякаймось великостi працi, не жахаймось важкої дороги! В iдеї нашiй, в нашiй працi, в нашiй смiливостi - сила наша. П'ю за смiливiсть!

- За смiливiсть! - лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок.

- Хе-хе-хе! за смiливiсть!..- глузливо шепотить Хо.- Розiйдемось промiннями… розiллємось рiчками… Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани, як закутають промiння те, як потиснуть морози та скують рiчки - побачимо, куди дiнеться ваша смiливiсть! Хе-хе!.. А про дiда Хо й забули? Не пам'ятаєте, яку чудодiйну силу має його борода? Ге? А сього не хочете?..- I Хо трясе бородою, сповняючи хату холодним вiтром.

Але молодiж iз усмiшкою слуха старого. Лякай, дiду!

- Нам скажуть, що думки нашi не новi,- обзивається другий.- I ранiш не одно чисте серце зогрiвалося такими ж iдеями… Та тим-то й ба, що тодi тiльки iдея набирає вартостi, коли поростає тiлом, переводиться в життя. Перевагу нашу я добачаю найголовнiше в тому, що ми поставили собi завданням перевести нашi iдеї в життя i певнi, що зробимо все, що в нашiй силi й змозi… Будьмо передусiм скрiзь українцями - чи то в своїй хатi, чи в чужiй, чи то в свому краї, чи на чужинi. Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челядi… Хай вона бринить i розгортається в нашiй родинi, у наших зносинах товариських, громадських, у лiтературi - скрiзь, де нам не зацiплено… Не попускаймо собi навiть у дрiбничках. Несiмо прапор справи нашої в дужих руках а будьмо консеквентними, не вiддiляймо слова вiд дiла… Не жахаймось, що дiло те таке велике, таке важке… Робiм, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми - йдiм смiливо, пам'ятаючи, що всi дороги провадять до Рима… А поки що нам треба працi, працi й працi… Я, як ви знаєте вже, маючи шматочок власного грунту, iду на село господарювати… Придивляючись ближче до життя села, я пересвiдчився, що навiть одна iнтелiгентна людина може багато там зробити, скоро потрапить забезпечити собi поважання та вплив. Аби охота, а знайдеться змога приложити руки й до освiти, i до полiпшення економiчного та морального стану нашого ладу.

- А сила ворожа? А кроти, що стануть пiдривати твiй будинок? А шинкар? А жмикрути всякi? - аж пiдскакує на мiсцi Хо, трясучи бородою.- Чи ж ти гадаєш, що то жарти?

- Знаю,веде далi будучий хлiбороб, наче вiдповiдає на запитання Хо,- що доведеться менi рахуватися з чималими труднацiями, стрiти багато перешкод, але теж багато й вiри в мене у свою iдею, багато сили молодої, багато енергiї вкладу я в свою працю! П'ю за працю на пожиток країнi нашiй, панове!

Випито за працю.

- Приймаючи сей тост,- обзивається третiй,- додам кiлька слiв. Пригадайте собi, панове, байку про селянина, що, вмираючи, на пучку прутикiв показав синам, яку силу має єднiсть. Отож єдностi, яка б робила нас iз кволих навiть одиниць незламаною силою, потребуємо й ми… Важка праця, перешкоди, що неминуче стануть нам на дорозi, усякi лихi пригоди здолають зламати хоч якi сили, хоч яку енергiю, i горе людинi, що в таких обставинах почується самотньою, вiдiрваним листком… Отож треба нам цементу, щоб нарiвнi з iдеєю зв'язував нас докупи, а таким цементом уважаю я щирi, чисто братерськi вiдносини мiж нами, обопiльну помiч, пораду… Опрiч двох тостiв - за смiливiсть i за працю - п'ю ще й третiй: за сднiсть!

- За єднiсть! - торкнулись усi чарками. В маленькiй кiмнатцi чимдалi стає гучнiше. В атмосферi, повнiй палких речей, смiливих поривань, надiй, енергiї, повнiй безкрайої вiри в iдею та власнi сили, загрiтiй юнацьким запалом, гарно почувається молодiж. Байдуже їй, що Хо з усiєї сили намагається налякати її: то бородою має, з вiтром холодним дрижаки посилаючи, то вiдхиляє заслону, показуючи спокуси й небезпечностi, що мрiють на життєвому шляху… Байдуже!.. Палка молодiж у живi очi смiється старому, кепкує з його заходiв, зве його порохном.

Хо має причину радiти, бо хто ж то, як не вiн, нарiкав на полохливiсть, що трима його на свiтi, не дає спокiйно зложити кiсток у домовину? Але Хо не сьогоднiшнiй, вiн старий як свiт, його не зведеш. Ох, багато бачив вiн на вiку свому! Бачив вiн i таких, що, повнi молодечої вiдваги, викликали на герць потуги зла, а як прийшло що до чого - першi ж п'ятами накивали. Ставиться, як лев, а гине, як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, i тепер… не вiрить. Просто не вiрить, щоб ся палка молодiж, скоро зiткнеться зi справжнiм життям, витривала боротьбу з його чудодiйною силою, не пiдхилилася їй. Адже й такi Макари Iвановичi мали свої хвилини зваги, а тепер що з ними сталося? Пожалься, боже!..

- Слова, фрази!..- шепотить Хо.- Се абихто зможе! А от дiлом довести вiдвагу - й то не нерозсудливу вiдвагу, а таку, щоб давала змогу повсякчасної працi - се я розумiю! Не можу, правда, наперед сказати, що ви нездатнi на се, але не повiрю, поки життя ваше не покаже вашої правди… А тодi… О, тодi страховi Хо легше стане, бо ближче буде до могили…

Хо слухає, як молодий лiкар розгортає плани своєї лiкарської та просвiтньої дiяльностi на селi, де має замiр оселитись. Вiн веде боротьбу з темнотою, з забобонами, з ворогуванням селянина до iнтелiгента, органiзує дешеву медичну помiч… Чує Хо, як сiльський учитель обiцяє хитромудре керувати помiж пiдводними камiннями сучасних порядкiв, а таки доплисти, куди треба, таки досягти своєї мети… А ось починаючий письменник нахваляється щиро взятись за працю, за поважнi студiї, простати свої iдеї та працювати не то в свято, але й у будень… I Хо не може його нiяк злякати анi цензурними умовами, анi фатумом українського письменника писати graiis або за "бiг дасть"…

Довго ще, мов улик той, гуде маленька кiмната "пiд небом", довго ще чекає Хо, аж поки братерський поцiлунок на прощання не закiнчить свого пам'ятного вечора.

- Не полегшало менi з того, що глянули менi сьогоднi в