Читати книгу - "Драматичні поеми, Леся Українка"

ж не смію

одвідувати в’язнів чи служити

убогим, як оті дівчата роблять,

що ти спогадував.

 

Мартіан

На тії кошти,

що мав би я потратити, щоб двір сей

тобі вже не пустинею здавався,

я помагаю потаємки вбогим.

Ти в’язнів не одвідуєш на те,

щоб я їх міг з темниці визволяти,

боронячи їх справ як адвокат,

неначебто до віри непричасний,-

я через те довір’я маю в суддів.

 

Аврелія

Те все робити міг би ти й без мене

ще й краще. Навіть ту непишну одіж,

що я ношу, віддав би на убогих,

якби я вмерла…

(Нервово.)

О, далеко більше

я помогла б тобі, коли б умерла!

 

Мартіан

Не заслужив я слів таких від тебе.

Се просто марнота й дрібна досада

в тобі говорять. Як «непишна одіж»

тебе так журить,- можу справить кращу.

 

Аврелія

Мені не треба кращої одежі -

для кого й нащо мала б я вбиратись?

 

Мартіан

Ти так говориш, наче ідолянка.

Чого ж «для кого й нащо»? От же хутко

великдень в нас, те радіснеє свято,

коли й убогі дбають про убрання.

 

Аврелія

Вони до церкви ходять, межи люди.

 

Мартіан

Чи ми святкуємо про людське око?

Се ж тільки ідоляни уважають,

що свято в тім, щоб оргії прилюдні

справляти з галасом, а християни

і в затишку шанують боже свято.

 

Аврелія

Не знаю, може, се і грішна думка,

але як ми святкуємо отак,

замкнувшись від усіх, в той час як інші

єднаються для радощів у гурт,-

мені здається, наче ми вигнанці,

що й бог до нас не признається в небі,

як ми не признаємося до нього

перед людьми.

 

Мартіан

Колись і я так думав,

але й громада наша, й сам єпископ

мене запевнили, що більше значить

для церкви ся моя таємна служба,

ніж якби я пішов хоч і на смерть.

 

Аврелія

Я не кажу про тебе, лиш про себе.

 

Мартіан

Хіба не можеш ти Христа любити

таємною та щирою любов’ю?

 

Аврелія

Моя любов, так як і віра, мертва.

 

Мартіан

Авреліє! Знов сі страшні слова.

 

Аврелія

Страшніше те, що криється за ними…

(Після паузи.)

Ти пам’ятаєш, тату, те різдво,

як ти мені розповідав уперше

про народження бога в Віфліємі? 1

 

Мартіан

Авжеж, хіба ж я міг би те забути?

Я хтів би знов побачити те світло,

що сяло у твоїх дитячих о́чах,

почути теє радісне тремтіння,

що й я від тебе переймав тоді,

як ти сиділа на руках у мене.

 

Аврелія

(мрійливо)

Я довго-довго в тую ніч не спала…

Я марила про божеє дитятко,

що в світ прийшло при співах ангелиних,

при яснім промінні зорі нової.

У думці я до нього шлях верстала

з трьома царями і несла дари,

та миру, злота й ладану замало

мені для сина божого здавалось.

Я пурпуром вертеп йому встеляла,

вибірні квіти сипала у ясла,

в серпанки щонайтонші угортала

і забавки робила з самоцвітів.

 

Мартіан

Безгрішні у дитини сії мрії,

але в дорослої вони подібні

до ідолянства.

 

Аврелія

О, не бійся, батьку!

Вони давно погасли… ще тоді,

як ти другого ранку мовив нишком:

«Дитинко, ти не говори нікому

про те, що я розказував учора…»

Я тільки часом з гіркістю в душі

спогадувала їх, як на одправі

убогій хатній тут стояла. «Боже! -

я думала.- Такі мої дари!..»

 

Мартіан

Христос пишнот від нас не вимагає.

 

Аврелія

А все-таки я чула, що в церквах

є малювання і величні співи,

але мені заказано те все.

Я тільки безборонно бачу в вікна

на вулицях весь ідолянський культ:

веселі сатурналії, 2 поважні

теорії 3 жерців, похід весталок,

і думаю: «Ся віра неправдива,

але чому в ній стільки є краси,

а наша правда так убого вбрана?»

Від сих думок любов моя вмирає…

 

Мартіан

Авреліє! Коли ти християнка,

то вищую красу повинна тямить,

ніж ту, що ідоляни утворили.

 

Аврелія

Не бачу я її навколо себе!..

Ні, правда, раз я бачила її,

та ти сказав, що не для мене теє…

 

Мартіан

Що саме?

 

Аврелія

Раз колись я в цирк пішла

ще з мамою… Ти гнівався на неї…

 

Мартіан

Бо знав, що призвела її до того

пуста цікавість. А тобі ще й шкода

була з того,- ти цілу ніч горіла,

маячила, жахалася, кричала…

 

Аврелія

А все-таки то був єдиний раз,

що я побачила на власні очі

ту вищую красу, таку живу,

таку страшну…

 

Мартіан

Ти ще й тепер тремтиш

від спогаду самого. Не потрібно

було тебе туди водити!

 

Аврелія

Може…

Навіщо справді бачити було,

як дівчина, вродлива, молоденька,

у білих шатах стала на арені,

мов розцвіла на полі золотому

лілея біла? Нащо я те чула,

як арфою еоловою ніжно

вона там заспівала: «Алілуя!»

Ой нащо, нащо я тоді той пурпур

живий угляділа?.. Я розумію,

чому тоді ті люди, як безумні,

з амфітеатру кинулись на круг,

волаючи: «Ми християни!..»

(Голос її істерично здіймається,)