Читати книгу - "Драматичні поеми, Леся Українка"

class="p12" style="">Мартіан

Тихше,

вгамуйся, доню.

 

Аврелія

(нервово сміючись)

Що? Почують люди

на вулиці, як ми тут, зачинившись,

уголос признаємось до Христа?

 

Мартіан

Я мушу замикатись.

 

Аврелія

Так, я знаю.

І ти б хотів, щоб я вуста замкнула,

а тільки серцем богові молилась?

Чи так?

 

Мартіан

(тихо, упокорено)

Так, доню.

 

Аврелія

Ну, то знай же, батьку,

що я не можу так. Бо щоб мовчати,

то треба все забуть. Коли ж я мушу

забути те, що бачила там в цирку,

то мушу я піти від тебе пріч.

 

Мартіан

Для чого ж, донечко?

 

Аврелія

Тоді забуду

лілею білу, як сама розквітну

трояндою, нехай і не святою,

зате розкішною! Щоб я забула

арену золоту,- хай злототкані

простеляться під ноги килими.

Нехай заглушить гучний грім музики

луну святу еолової арфи.

Я з думки викину кривавий пурпур,

як обів’ють мене шовки червоні,

як цвіт юнацтва буде, мов безумний,

мені волати: «Ми твої раби!»

 

Мартіан

(з жахом дивиться на неї)

Авреліє! Де ти взяла сі мрії?

 

Аврелія

Від матері.

 

Мартіан

Вона тебе навчила?..

 

Аврелія

Вона мені се в кров передала,

бо я її дитина.

 

Мартіан

Не моя?

 

Аврелія

Ти сам мене позбавив свого спадку.

Уста замкнувши, ти замкнув і серце,

і я не хочу більше прислухатись,

що там в ньому, як у темниці, стогне,

нехай умре і стогін… Відпусти

мене до матері.

 

Мартіан

Чи ти гадаєш,

що там вітчим тебе нарядить зараз

у злото й пурпур?

 

Аврелія

Мама говорила,

що незабаром припадуть їй гроші

чималі звідкись.

 

Мартіан

Ти не знаєш, відки?

 

Аврелія

Я не питала. Все одно для мене.

 

Мартіан

Вона від мене хоче відсудити

маєтку половину.

 

Аврелія

(прикро здивована)

Справді так?

 

Мартіан

Вона й тебе, либонь, для того кличе,

щоб мати більше права до маєтку.

 

Аврелія

Сього не говори! Не буду й слухать!..

Що мати хоче відсудить маєток,

се не гаразд… А втім… як добре зважить,

се, може, й дійсно матері належить.

 

Мартіан

(різко)

Ти дійсно добре зважила!

 

Аврелія

Що ж, батьку,

все ж мати віддала тобі самому

життя молодшу, кращу половину.

 

Мартіан

Стидайся! По-якому ти говориш?

То се ти думаєш, що так і слід

життя своє частками продавати

за гроші то одному, то другому?

Іди! Ти справді не моя дитина!

 

Аврелія

(і собі розпалившись)

Так! Не твоя! Не хочу буть твоєю!

Твоєю бути - се віддати значить

і молодість, і душу, і красу,

замкнутися і зникнути од світу,

а що́ за теє мати? Рабську долю,

нудне, безглузде, сіре животіння!

 

Мартіан

Але за гроші можна б ще терпіти?

Чи так, по-твоєму?

 

Аврелія

Я вже сказала

все, як по-моєму, і більш нічого

не маю говорити.

(Повертається йти, але спиняється на ході.)

Мати завтра

збирається в Єгипет, бо вітчим

від цезаря туди легатом їде.

Якщо сьогодні я прийду до неї,

вона мене в Александрію візьме,

і там я буду жити, як царівна

єгипетська!

 

Мартіан

Дочкою Клеопатри? 4

 

Аврелія мовчки метнула на батька погляд, повний ненависті, і швидко подалась по сходах нагору.

 

Мартіан

(кинувся було за нею, але спинився)

Ні… що я їй скажу?..

(Знесилений сідає на камінну лавку.)

Як се негідно,

як низько вийшло! Нащо я се мовив?..

 

З кімнати, що в глибині перистиля, виходить Валент, молодий хлопець, подібний до Мартіана не тільки вродою, але й рухами, хоча не має стільки стриманості і влади над собою, як батько.

 

Валент

День добрий, батеньку.

 

Мартіан

Ой, сину-сину,

якби ти знав, яке у мене горе!

 

Валент

Я чув з кімнати вашу всю розмову.

 

Мартіан

І що ж?

 

Валент

Сестра де в чому слушність має.

 

Мартіан

Так?..

 

Валент

(лагідно, але рішуче)

Звісно, по-жіночому вона

невтримливо з тобою говорила,

та й їй далась нелегко та розмова.

Аврелію я розумію. Сам я

себе тут наче зайвим почуваю.

Та й справді, батьку, нащо ми тобі?

 

Мартіан

Ти не питав би так, якби мав діти.

 

Валент

Я знаю, ти нас любиш. Ми тебе,

повір, теж любимо.

 

Мартіан

Твоя сестра

того не доказала.

 

Валент

Що робити?

Обоє ми не винні, що не маєш

собі ти з нас ні помочі, ні втіхи.

Ми в тебе в домі тільки бути смієм,

а жити нам не можна, щоб не стати

для тебе каменями спотикання

на трудному шляху. То чи не краще,

якби зовсім нас тута не було?

Коли ти любиш нас, тобі самому

повинно бути тяжко, що для тебе

ми так марнуєм молоде життя.

 

Мартіан

Чому ти, сину, кажеш «ми»? Хай справді

не вмів я виховать сестри твоєї,

але ж тебе я виховав інакше:

ти був у школі, маєш