Читати книгу - "Вовчиха, Ольга Кобилянська"

свій маєток, що їй лишився по відданню в банк, і що можна купити, а чого ні.

«О, небагато,- говорила собі,- се вже безпечно небагато і чи конче того? Шкода грошей. Краще колись іншим разом, а може, й цілком ні».

Так, переходячи з одної вулиці в другу, закупила остаточно небагато чого, опізнилася та й заночувала у знайомої пані, котрій продавала разів кілька утираль­ники, килими і два фунти вовни. Повертаючи, купила ще «зеленої» масті в аптеці, про котру була б майже забула, щоб нею виказатись перед цікавими, і котрою мастила іноді ноги від ревматизму... Чоловікові взяла маленьку пляшечку рому і дві булці, «хлопчиськам» по пачці, Санді купила батистову хустку з «гратками» по краях, яку виділа в органістихи в церкві, і вернула, вдоволена на всю грудь, додому.

* * *

Вернула другої днини з полудня втомлена, але вдоволена. В хаті не застала нікого. Се її трохи роздразнило.

«Як можна було лишати хату саму? А де квочки? Де каченята? Де те все? Се Санда, се все та Санда»,- думала, і її груди здіймались, ніби загрозила глуха буря, що так і намагалася ті груди розсадити.

Вона з якоїсь німої досади аж застогнала вголос. Коби вона, та Санда, лиш де відки показалася, вже би вона її навчила, коби лише! За те вона їй батистову з гратками купила? За те? Гм? Що тамтих, себто чоловіка й синів, не було, то й добре... певно, в полі жито жали. От хоч се добре, бо звичайно, коли її дома не було, не дуже квапляться до роботи. Микольцьо сховається в бур’ян або в кукурудзу і спить, розперезавшись, аж хропе... а чоловік і Юзько самі роблять. Се все так, «гадкувала», аби лише добре не було. Все так.

Але недовго вона передумувала. Саме коли хотіла зайти в невеличкий садок, щоб там і собі «пролежатися» в холодку, заки хто з хатніх укажеться, вступила в хату Санда. В руках несла порожній горнець, миску, ложки, зв'язані полотняною хусткою, з останками мамалиги, яку носила з борщем батькові і братам у поле обідати, біла хустка була в неї майже на ніс насунена, так спарило їй сонце лице.

- Ой мамо, добре, що ви вернулися,- почала, відкладаючи посудину на столик до сполоскання.- Чого так спізнилися? Якби не робота та не оце полуднування, я б була вже сама по вас побігла,- заговорила перша дівчина, побачивши матір захмурену.

- Ноги мене боліли, донько... Я мусила заночувати у місті; от гаразд, що додому якось у тій спеці доволоклася... - відповіла Зоя, і її гнів у серці ніби на хвилину щез.- А ще їм багато кінчити? спитала, маючи на гадці загін із житом.

- Та ні, небагато вже. Сьогодні так рано посхоплювалися, що я майже незчулася. Коли полуднували, я за них жала. Жаль було тата, хлопці були вже порозлягалися і ждали мене з їжею, як я надходила. В печі маю добрий борщ. Я забілила його сметаною та і два покладки вбила. Їжте, а я відбіжу корову здоїти, трохи запізнилася,- і, збираючись по дійницю, ще спинилася на хвилину.- Мені не купили нічого, мамо?

- Купила.

- Ая? Що?

По Сандинім молодім обгорілім лиці перебігло променем.

- Рожеву батистову хустку з гратками по краях, таку, як має органістиха Антоньова.

- Покажіть, мамо!

- Ні! Корову вперед видій. Їй десь аж вим’я спухло. Се було давно зробити. Відтак покажу.

Санда вибігла, а Зоя розклала свою закупню і все обмацувала, чи не обдурили її в місті. Коли дівчина за часок вернулася і, впоравшися з молоком, перебрала «батистову з гратками», Зоя вийшла до полотна оглянути, чи не просохло вже і чи не полити його наново водою. Се якраз треба було зробити. Коли се робила, минав попри її хату молодий кушнір, Савка, знаний із своєї чесноти, гарної роботи й доброї слави чоловік у цілім селі. Він уклонився Зої низько, майже землі капелюхом доторкаючи, і став.

- Як ваше здоров’я, тето? - спитав несміливо.

- Таке, як ваше, лиш старше,- відповіла.

- А панна Санда дома?

- Дома, при роботі. Вам її треба?

- Молодий кушнір збентежився.

- Не так що треба,- відповів,- а так... спитав... давно її не бачив...

Зоя здвигнула плечима й цілком непотрібно підли­ла полотно вдруге.

Савка дивився ласими очима на полотно, що майже сріблом блищало біллю проти сонця. Його око кушніра зараз зміркувало і змірило, скільки ліктів там буде і скільки варте.

- Тут маєте, тето, всього полотна двадцять і чотири лікті,- сказав.

- А так, пане Савко,- сказала вона вже прихильніше.

- На продаж? - спитав сміливіше, приступаючи ближче.

- Може, на продаж. Маєте охоту купити?

Вона прижмурила свої чорні очі й усміхнулася; добре чи зле, він не міг зміркувати.

- Якби мав уже жінку і потребував, може, й купив би!

- То женіться. Хто вас тримає? Ви самі, хату маєте. Чому би ні?

- Та що з того... Хату, правда, маю. Але вона пуста, коли не маєш у ній того другого життя, про яке маєш гадку. Чоловік щасливий, як удвох живе.

Се було ясно сказано. Савка був своїми словами вдоволений... Але тета Зоя їх не зачіпала. Вона схилилася в ту хвилину над полотном і вигладжувала його в одному місці раз по раз своєю долонею, скуплюючи в нього, як здавалося, всю свою увагу.

Саме на те вийшла з хати Санда. Побачивши молодого кушніра, вона зблизилася до воріт, за котрими розстелювалося по зеленій мураві, недалеко криниці, полотно й аж очі сліпило. Савка глянув на дівчину, їх очі стрінулися, й обоє збентежились. Очі тети Зої се підхопили.

- Ти б пішла в кукурудзу, Сандо, та й намикала бур’яну пацятам,- сказала і, звертаючись до молодого Савки, спитала: - Скільки ви берете за роботу короткого киптарика?

- Зі своєї шкіри й шовком вишиваного? - спитав Савка, і його очі засвітилися.- Пошити вам, пані Жмут?

- Ні. З моєї шкіри, Савко, і, про мене, нехай би й шовком вишиваний.

- На польський крій?

- На який там польський! Крій як крій. На плечах рівний, спереду по пояс або й трохи довший, з шкіряними петельками. Скільки б хотіли за роботу?

- Як для вас, пані Жмут...- і назвав помірну ціну: кілька крон.

- Забагато,- відповіла,- я з сукна дам вишити й мені менше буде коштувати. А в додаток ще й