Читати книгу - "Чорний Красень, Сьюелл Анна"

У сусідньому стійлі стояв невисокий угодований сірий поні з пишною гривою і пишним хвостом, гарною головою і задиркуватим носом.

— Привіт, — промовив я, просуваючи голову між ґрати. — Ти хто?

Поні повернувся, наскільки дозволяла йому прив'язь, підняв голову і відповів:

— Мене звати Баский Веселун, я — поні хоч куди. Юні леді катаються на мені верхи, а часом мене запрягають у невеличкий фаетон,[19] і я вожу нашу господиню. Вони душі за мною не чують, і Джеймс також. А ти, значить, віднині мій сусід?

— Так, — відповів я.

— Що ж, я не проти, — мовив поні. — Сподіваюся, ти не норовистий? Не хотів би мати за сусіда якусь кусючу бестію.

Раптом зі стійла, яке було за Веселуном, визирнула кінська голова з прищуленими вухами і непривітним поглядом. Сусідка поні виявилася високою гнідою кобилою з гарною довгою шиєю. Спопеливши мене поглядом, вона промовила:

— Так от хто витіснив мене з мого загінчика. Негарно, юначе, припертися сюди і, пробувши тут без року три дні, випровадити даму з її власного помешкання.

— Даруйте, — відповів я, — але я нікого й нізвідки не виставляв. Мене привів сюди ваш конюх, і я стою там, де він мене поставив. А що ж до юнака, то, прошу зауважити, мені чотири роки, і я — цілком дорослий кінь. Окрім цього, мені ще жодного разу не випадало сваритися з кіньми (байдуже, якої статі), бо я волію жити в мирі з усіма.

— Ну, що ж, — буркнула кобила, — поживемо — побачимо. Хоч мені також не личить сперечатися з таким зеленим лошаком, як ти.

Я вирішив пропустити її шпильку.

А пополудні, коли сусідку кудись забрали, Веселун розповів мені про неї.

— Бачиш, — почав він, — вона має препаскудну звичку кусатися, за що її й прозвали Джинджер.[20] А як вона кусалася, коли стояла в твоєму загоні!.. Одного разу так гризнула Джима за руку, що кров пішла, і міс Флора та міс Джесі, які душі за мною не чують, після того боялися навіть зайти до стайні. Раніше вони забігали до мене, приносили всякі смакоти: то яблуко, то морквину, то хліба окраєць… А потім у цьому загоні оселилася Джинджер, і вони вже й дорогу сюди забули, а мені їх так бракує. Ну, нічого, тепер, я думаю, вони знову до мене ходитимуть, якщо ти, звісно, не з кусючих.

Я пояснив йому, що пускаю свої зуби в хід тільки тоді, коли їм сіно, зерно чи хрупаю траву, і мені просто в голові не вкладається, що Джинджер любить кусатися.

— Ну, я не дуже вірю, що Джинджер кусається тому, що любить кусатися, — відповів Веселун. — Просто звичка у неї така шкідлива. Сама вона розказує, що їй ніколи не щастило з власниками, і тут, хоч-не-хоч, заклацаєш зубами. Ота звичка, звичайно, шкідлива, але якщо те, що вона розповідає, правда, то з людьми їй таки справді не щастило. Але ж тут усе інакше! Джон їй годить, як може, Джеймс порошинки з неї здмухує, та й наш господар не візьметься за батіг, якщо бачить, що кінь тямущий і старанний. Тож, як на мене, тут вона могла би і пристойніше поводитися. Розумієш, — додав він із виглядом премудрого коня, — мені вже дванадцять років, я всяке бачив у житті, і можеш мені повірити: кращого місця для коня, ніж тут, в усій Англії не знайдеш. А Джон — найкращий конюх на світі. Він служить тут уже чотирнадцять років. Спробуй знайти ще одного такого стаєнного хлопця, як наш Джеймс! Отож, як не крути, а в тому, що Джинджер перевели до іншого загону, винна тільки вона.

Розділ 5

Вдалий початок

Кучер у маєтку називався Джон Менлі,[21] він разом із дружиною та сином займав невеликий будиночок поблизу стаєнь.

Уранці наступного дня Джон вивів мене у двір і влаштував генеральну чистку. Коли я, виблискуючи, мов нова копійка, уже повертався до стайні, нагодився сквайр. Оглянувши мене, він залишився задоволеним.

— Джоне, — звернувся містер Гордон до кучера, — я хотів сьогодні вранці об'їздити нового коня, але маю невідкладні справи. Чи не міг би ти після сніданку об'їздити його сам? Прожени його через вигін до Верхнього Лісу та повертайтеся попри млин, понад річкою, щоб збагнути, яка у неї хода.

— Як скажете, сер, — погодився Джон.

Після сніданку він прийшов до мене і підібрав мені вуздечку. Дуже акуратно, щоб нічим мені не дошкулити, вправляв та виправляв стрічки. Надягнувши вуздечку, він приніс сідло, але мені воно виявилося завузьким. Джон помітив це майже відразу і поміняв його на інше, яке виявилося якраз на мене. Коли ж він нарешті опинився верхи на мені, я рушив: спочатку ступою, потім перейшов на клус, тоді пішов легким чвалом, а коли ми доїхали до вигону, він ледь торкнув мене батогом, і я вже показав йому, що таке справжній чвал!

— Тихіше, конику, тихіше, — промовив Джон, присаджуючи мене. — Ти, бачу, і з гончаками можеш позмагатися.

Вертаючись додому, ми натрапили на сквайра і місіс Гордон, які прогулювалися парком. Вони зупинилися, Джон зупинив мене та спішився.

— Ну, Джоне, як коник? — поцікавився сквайр.

— Першокласний, сер! — радісно доповів Джон. — Прудкий, як олень, не боязкий, але слухається найменшого поруху. В кінці вигону нам трапився віз — знаєте, з тих, що завалені кошиками, килимками та всяким начинням. Скажу вам, сер, мало який кінь пройде спокійно попри такий віз, а наш тільки зиркнув на нього і рушив далі, мов нічого не сталося. Кращого годі бажати. Біля Верхнього Лісу полювали на кролів, і десь неподалік від нас гримнув постріл. Наш кінь на мить зупинився, озирнувся, але кроку не збив, так і пішов, мов по шнурочку. Я його зовсім не підганяв, просто міцно тримав повід, і якщо хочете знати мою думку, то вона така: кінь ріс, не знаючи переляку і був у хороших руках.

— Що ж, чудово, — промовив сквайр. — Уже завтра я об'їжджу його сам.

Наступного дня мене вивели зі стайні і засідлали для господаря. Я пригадав усі напучування — матусині та хазяйські — і вирішив, що чинитиму так, як вони мене вчили. Сквайр виявився дуже гарним вершником, він дбав не тільки про себе, а й про свого коня. Коли ми, повернувшись додому, під'їжджали до будинку, на порозі нас чекала місіс Гордон.

— Ну, мій любий, — запитала вона, — як тобі кінь?

— Усе, що Джон казав про нього, — чиста правда, — відповів чоловік. — Усе життя мріяв їздити на такому приємному створінні. Як ми його назвемо?

— Може, Ебоніт? — сказала жінка. — Він чорний, як ебенове дерево.[22]

— Ні, тільки не Ебоніт.

— Ну, тоді, може, Ворон? Так звали старого коня твого дядька, пригадуєш?

— Ні, це такий красень, що Воронові до нього й у розквіті сил було б далеко.

— Твоя правда, — погодилася місіс Гордон, — справжній красень, у нього така приємна, добра морда, такі гарні розумні очі… А може, назвемо його Чорний Красень?

— Чорний Красень? Чому б і ні!.. Як на мене, ім'я дуже непогане. Якщо хочеш, хай буде Чорний Красень.

Ось так у мене з'явилося ім'я.

Коли Джон зайшов до стайні, він розповів Джеймсові, що містер і місіс Гордон обрали для мене нормальне англійське ім'я, котре щось означало, а не якесь пустопорожнє Маренґо, Пегас чи Абдала. Вони трохи посміялися, а потім Джеймс сказав:

— Якби не страх роз'ятрити старі рани, я б назвав його Роб-Роєм. Ще ніколи не бачив, щоб двоє коней були такі схожі між собою.

— А що тут дивного? — здвигнув плечима Джон. — Хіба ти не знаєш, що вони обидва від старої Дюшес фермера Ґрея?

Це для мене була новина. Отже, бідолашний Роб-Рой, який загинув на тому злощасному полюванні, доводився мені рідним братом?! Одразу стало зрозуміло, чому мати так переживала. От і кажіть після цього, що коні не відчувають кровного зв'язку. Мовляв, коли коня продають в інше місце, його родичі цього навіть не помічають.

Судячи з усього, Джон дуже пишався мною. Коли він розчісував мені гриву та хвіст, вони виглядали не гірше, аніж дамська зачіска. І ще він постійно щось мені говорив. Слів його я не розумів зовсім (що, зрештою, не дивно), зате день у день краще розумів його жести і знав, чого він від мене хоче. Вдачу Джон мав спокійну та добру, не полюбити такого конюха було просто неможливо. Здавалося, що він читає наші думки, і коли мене чистив, то наперед знав, де, в якому місці я надміру чутливий, а де маю лоскоти. Коли ж Джон чистив мені голову й доходив до очей, то водив щіткою навколо них так обережно, ніби це були його очі. Ну, а терпіння він мав просто безмежне.

Джеймс Говард, стаєнний хлопець, теж був по-своєму і добрим, і приємним, відтак я вирішив, що кращої долі мені годі й бажати. Служив у маєтку ще один робітник, який допомагав по господарству, але ні до мене, ні до Джинджер він уже не мав майже ніякого стосунку.

За декілька днів після цього я разом із Джинджер працював у запрягу. Мені було цікаво, як ми з нею поладнаємо, і загалом, якщо не зважати на її прищулені вуха, коли мене підводили до неї, вона поводилася дуже пристойно. Джинджер не ухилялася від роботи, не хитрувала, тягнучи свою лямку, тож кращого напарника в парному запрягу годі бажати. Коли дорога бралася угору, вона не стишувала ходи, а всією вагою налягала на хомут і тягнула, тягнула… Ми з Джинджер працювали завзято, на совість, і Джон був змушений не так підганяти нас, як стримувати; про батіг він навіть не згадував. Крок у нас обох був дуже схожий, і, коли ми йшли легким клусом, бігти з Джинджер нога в ногу було справжньою насолодою. Наш господар, а також і Джон просто милувалися, бачачи, як ми йдемо рівним, розміреним кроком. Після двох-трьох спільних виїздів ми зовсім зблизилися, здружилися, і я остаточно звик до цього місця.

А з Баским Веселуном ми невдовзі стали добрими друзями. За веселу, відважну і водночас урівноважену вдачу поні любили всі, а міс Джесі та міс Флора його просто обожнювали. Вони часто каталися на ньому в парку, інколи до них приєднувався їхній песик Френкі,[23] і тоді всі розважалися на славу.

У нашого господаря була ще одна пара коней, яких тримали в іншій стайні: Суддя, кремезний чалий жеребець, який ходив під сідлом або якого впрягали у вантажний віз, та темно-гнідий гунтер[24] Сер Олівер. Цей кінь уже не працював, але господар шанував його і випускав у парк розім'яти ноги. Час від часу Сер Олівер розвозив по маєтку невеличкі вантажі, а часом котрась із дівчат сідала на нього верхи, і вони разом із містером Гордоном вирушали на кінну прогулянку. Вдачу Сер Олівер мав напрочуд спокійну, і йому, як і Веселунові, можна було довірити хоч немовля.