Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

і падав блискучими клаптями; моє ж свято припадало на відлигу, якраз перед котячим днем.

Я добре знав, як поводитися з динамітом — зрештою, ми всі це знали. Хоча ніколи не бачили його зблизька і не проходили ініціації. Татко рукою обводив уявне коло, за яким ми трималися на відстані десяти футів, залишаючи усередині кола його й ініційованого; тож ми могли бачити лише їхні спини, схилені над вибухівкою. Деталі ми дізнавалися пізніше, як повертались додому. Ініційований мав право про все розповісти. Як пробивав картуш, як обережно вкладав у нього детонатор, якої довжини відрізав гніт, а найстрашніше — як вдалося дотягнути його до зони вибуху. Однак жоден з ініційованих ні словом не згадував про шепотіння тата, про те, що тато казав, коли вони тулились одне до одного в чарівному колі. Кожен зберігав для себе зміст цієї розмови, яка, власне, й була подарунком на день народження.

Ніколи не забути мені тих слів, якими тато звернувся до мене, коли удвох ми залишились у колі.

— Боїшся?

Він ледь помітно усміхався — кутиком губ, — а я, надто юний, аби зрозуміти цей знак чоловічої солідарності, вирішив удати з себе справжнього чоловіка і відповів, що не боюся.

— А мав би. Якщо не боїшся динаміту, вважай, що не жилець. Я от динаміту боюся більше, ніж адвокатів. І цей страх не раз рятував мені життя. Страх — це важливо.

Страх. Страх опинитись на скелі, коли б’є блискавка. Страх надто рано продати свою частку шахти. Страх, що намокне гніт. Страх обережний, страх передбачливий, страх інтуїтивний. «Страх — це важливо, слід прислухатись до нього». Він довірив мені власні страхи, аби я позбувся своїх.

Мав би я заспокоїтись, але ж тоді я вперше по-справжньому розмовляв з Татком! Тієї миті він був дійсно моїм татом, і для моїх семи років це було дуже великою честю. Я одночасно роздувався від пихи і ціпенів від власної нікчемності, замкнувшись у своїх емоціях і словах — і я миттю забув, де картуш, де детонатор, а де гніт. Татко здавався напрочуд спокійним, він терпляче пояснював, повторював рухи, раз-у-раз радив: «Не квапся, якщо є щось, чого динаміт не любить, то це саме поспіх». А ще — волога й удари. «Динаміт боязкий, з ним треба поводитись обережно». А я тим часом вдихав його подих, роздивлявся зблизька його шкіру, смакував доторки його мозолястих рук і ніжну ауру його присутності.

Та все ж, гадаю, я впорався із цим гідно — з усім, окрім гніта. Його слід було обрізати скоса, а я відрізав прямо і чітко. Це була остання операція перед підпалом, а я все думав про прикуті до мене погляди.

Вибух у мене вийшов не вельми вражаючий. Було надто зимно. Із-за ялин, куди ми усі сховалися, можна було побачити, як поміж кам’яних брил, що розлетілись разом із бризками брудного снігу, плавився пісок. Видовище було безладне, хаотичне, навіть у чомусь комічне. Нічого спільного з вибухами влітку або узимку, коли земля розлітається на оприски, ніби накидані широкими мазками, — і шмаття хмариною шугає до неба, аби відразу ж опуститись дрібним дощем.

А коли в тиші лісу розчинилось відлуння від вибуху, тато затягнув святкову пісеньку — «Bonne fête, Denis»[1], — і мелодія його голосу приєдналася до інших голосів, що завели хором: «Bonne fête, Bonne fête, Denis». Тато кликав усіх нас за даними при хрещенні іменами і не зважав на більш звичні нам прізвиська. Я здригнувся, почувши, як хор повторює ім’я, яким у повсякденному житті в родині не користувались.

То був мій єдиний у житті вибух у піщаному кар’єрі.

Трохи згодом на шахті стався нещасний випадок — і динаміт уже не використовували.

Пригода з динамітом щоразу, як я розповідаю свою історію, привертає найбільше уваги. Хтось обов’язково вигукне: «У сім років тобі дозволяли гратися з динамітом!», хтось запротестує: «Та годі тобі! Хіба таке можливо?», хтось зойкне, хтось приголомшено заціпеніє, хтось перепитає: «А шашку в пісок встромляв хто — ти чи твій тато?». Особливо це стосується жінок, тих, у кого по двоє-троє дітей, професійних виховательок, які марно намагаються приховати свій гнів: «А як щодо матері? Що думала про все це вона?».

Нашій мамі було не до того. Цілими днями вона готувала нам їсти, і за столом, гідним бенкетів Гаргантюа, заледве була помітна, аж так пригнічувала її утома, що накопичилась упродовж життя. Однак абстрактна втома нашої мами могла б образити поважних дам — вони у цьому нічого не тямили, — тому щоразу я відповідаю, що вона не зважала, і це лише почасти відповідає істині.

У нашій історії багато такого, про що я говорити не наважуюсь. Вузькі лоби моїх слухачів не пристосовані до такого життєвого запалу. Ми не належимо до їхнього виду, ми ніколи не прагнули їхнього трибу життя — і за їхніми поглядами я розумію, що, варто почути про одну з пригод у дусі сім’ї Кардинал, як вони, достоту відгодовані пухкенькі цуцики, ховаються до своїх нір. З роками я навчився вгадувати те, про що розповідати не варто, і прибираю ці неїстівні деталі з їхніх мисок. Тримаюся більш-менш прийнятних речей.

Приміром, я вже не розповідаю історію про Джеронімо і шашку, яку він притискав до грудей. Не дозволю побачити в їхніх сповнених гніву і заплилих салом, мов у кастрованих псів, оченятах віддзеркалення нашого нестримного дикуна Джеронімо: він стоїть перед шкільним автобусом, який має відвезти селюків до Юро, і боязко визирає дівча (звали її Кароліною), облизуючи гніт динамітної шашки, що стирчить із кишені вітрівки.

Джеронімо був закоханий в іншу дівчину, а Кароліна все зіпсувала, цілі три дні розповідаючи всім охочим, буцімто він намагався поцілувати її. Йому тоді було 12 років, він був справжнім експертом у динаміті, але у коханні нічого не тямив, а воно вже зробило його нещасним.

Джеронімо не був страшним кровожерним звіром, якого я помічав у зніяковілих очах цих бевзів. Він просто хотів примусити дурну селючку зізнатися у брехні. Тому щодня приходив до автобуса з шашкою динаміту, яка стирчала з кишені вітрівки — ходив і ходив, поки чутки про це не дійшли до директорки. Вона покликала до свого кабінету Джеронімо та відповідальну за шкільне подвір’ям — на жаль, то була Діва. І повідомила, що відповідальна за подвір’я не має толерувати таку поведінку.

Джеронімо (і директорка знала про це) не здався б, якби під загрозою не опинилась робота Діви.

— Шкільне подвір’я для мене — це найсвятіше!

Джеронімо про це було добре відомо. Саме з цього підробітку я