Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

згодом купував собі одяг і допомагав Матусі, коли їй бракувало грошей на продукти. А вам уже відомо, як вона пишалася своїми стравами.

Діва розповіла мені про цю приключку більше, ніж хотіла. Однак остереглася назвати мені ім’я дівчини, яка так запалила серце Джеронімо. Те дівча не вирізнялося вродою — однак на дні очей блискало диявольською красою; це все, що мені пощастило дізнатись.

То він зважився на це чи ні? Тут вона теж не дала мені чіткої відповіді, а щоби відволікти увагу від шашки, повідомила купу непотрібний мені деталей.

Певно, він це зробив — але що саме, не знав достоту і сам.

Юний вояка — саме таким я бачу його; юний вояка, який ще не знав, як махати мечем, але вже вирішив будь-що пережити історію свого кохання.

Діву цей образ потішив, і вона усміхнулась.

— Однак того разу вояк поєдинок програв. Невдовзі його Дульцинея залишила Норко. Її батько знайшов нову роботу — авжеж, подалі від Норко, — і родина вирушила за ним.

Діва була нам як друга мати. З колиски взяла нас під свій захист, наглядала за нами невсипно. Ми були крайніми ланками у родині. Вона — на чолі, найстарша з доньок, а я — наприкінці. З часом ми могли б віддалитись одне від одного іще більше, та щоразу, як справи вели мене до району Валь-д’Ор, ми опинялись удвох у місцевому «Tim Hortons» із кавою і оладками та розгортали сувій сімейної саги, я — у першому ряду захоплених слухачів, а вона — подалі від задоволень.

Я відчував її спротив, неначе вузол, що затягувався щільніше і заважав мені жартувати. Вона тримала мене на прив’язі, я відчував це фізично. Я не міг піти далі, ніж дозволяли мені її недомовки й умовчання. Було таємне місце, від якого вона обачно тримала мене подалі.

І все ж радість — неосяжна і життєдайна — щоразу трималася неподалік, радість знову бути одним з Кардиналів. Нині нам випадає так мало нагод. Життя розкидало нас по планеті в усі чотири сторони світу.

Емільєн мешкає в Австралії. Багато ким працював, збагатився. Він у родині найстарший, іноді його кличуть Патріархом. Називали його також Стеном, Стенлі, Сіско — через ту давню історію зі Стенлі Сіско[2]. Однак не прижилося жодне з прізвиськ: Емільєн завжди був надто далекий, надто дорослий, ми сприймали його майже як дядька.

Азієць воює проти фашизму, імперіалізму та різноманітних кривд у Південній Америці. Коли я бачив його востаннє — п’ять років тому — за його словами, він летів до Франкфурта на якусь конференцію з міжнародної солідарності. Я не повірив. Певно, торгівля зброєю. Так думає й Діва.

Мустанг у бігах ще зі свого першого розлучення, Томмі окопалася десь на Унгаві[3], Нефертіті не відлипає від мобільного, а тягнути Тентена зі злиднів — справа марна. Ми бачимось удвох чи утрьох, ніколи не збираємось усі разом, відколи роз’їхалися із Норко, сім’я у повному складі не бачиться.

Тож коли я спостерігав, як члени родини поодинці з’являлись у холі «Чотирьох сезонів», то мав дивне відчуття, що нарешті настала мить, якої я чекав тридцять років — велике свято родини Кардинал.

Готель «Чотири сезони» — довжелезна похмура споруда, що заганяє свої щупальця в ялиновий ліс у південній частині Валь-д’Ор. Усередині — штучна шкіра, штучна деревина, штучні усмішки, дуже схоже на великий готель. Тут, у плетиві коридорів та ілюзій, щороку відбувається з’їзд розвідників. Сподіваюсь, що тут я віднайду чари своєї родини.

Прийшли усі. Не уявляю, як новина облетіла усіх. Я дізнався про збори від Діви. Минулого місяця у «Tim Hortons». Це було перше, що вона мені сказала — аж так її приголомшила ця новина.

— Заслужений розвідник?! Вони дійсно збираються вручити йому медаль розвідника року?!

Я ніяк не міг взяти собі того в голову. Авжеж, Татко ще займався розвідкою, але у 81 рік це вже було не те. Часом я навідувався до його маленького бунгало (гидке відчуття, позбутися якого мені так і не вдалося) або спускався до обладнаного льоху (така сама гидота) — він, спершись на ціпок, копирсався у своїх мапах, книжках і зразках, які привіз із Норко — для мене Татко завжди буде найвидатнішим розвідником у світі. Навіть якщо він уже не порпається у землі, навіть якщо давно проміняв кирку та компас на телефон, навіть якщо спускається до зимного льоху в домашніх капцях і теплому халаті — все одно він залишається тим, хто пізно ввечері повертався із шахти, наповнюючи все ароматом деревини, мовчазною втомою і металевим полиском своїх очей, достоту жила, яка чекає свого часу десь у глибині.

І все ж — заслужений розвідник 1995 року?! Мені важко було це збагнути. Він не знаходив нічого такого з далекого 1944 року, коли відкрив цинковий масив, що його «Northern Consolidated» поквапилась у нього поцупити.

А ще я так і не збагнув до кінця, що насправді відбулося на тому з’їзді розвідників.

Я прийшов раніше за всіх, чекав у холі «Чотирьох сезонів», хотів бачити, як вони всі заходять, хотів першим дізнатися, хто прийде. Новину я переказав багатьом, сподіваючись, що вони примчать — але мені й на думку не спадало, що новина облетить планету!

З’явилися навіть ті, кого я не бачив з часів дитинства. Джеронімо, приміром. Він поїхав із Норко на навчання і наполегливо прямував до своєї мети. Хотів отримати докторський ступінь із медицини, якщо точніше — у судинній хірургії, а ще в ортопедії; і все — за дев’ять років, тож уже у 39 років він зробив карколомну кар’єру військового лікаря. Чад, Ефіопія, Чечня — він відвідав усі гарячі точки планети. Чи не новий Бетьюн![4] Дурницями він ніколи не займався. Кілька років тому я бачив його в одній передачі. Його розпитували про Афганістан. Глибоко-чорне волосся, попелясте обличчя, очі хижі, мов у ягуара — о, я впізнав би його усюди, Джеронімо втілював усі характерні риси родини Кардинал!

Близнючок я не впізнав. З часом вони стали геть бридкими. Кармела й Анжела. А ми їх називали Томмі і Близнючка. Чому Томмі? Бо вона була надзвичайною — наша найліпша правофлангова в хокеї, наша гордість у джиу-джитсу, наш бравий хлопчина Том-Бой (так між собою прозвали її наші сусіди). Щоби подражнити їх, дати зрозуміти, що вона наша, належить нам — ми кликали її просто Томмі. А щодо Близнючки? Тому що... нас було так багато, що дехто у натовпі завжди залишався непомітним.

Вони зістарились ізсередини, ніби згорнулись, зіщулились, стали прозорими. Подібними на решту типових пані під п’ятдесят. Я не бачив їх з часів Норко, тож тільки