Читати книгу - "Житія Святих - Лютий, Данило Туптало"

Відповів святий: "Доки ти не пізнаватимеш сили Христової, що в мені перебуває? Доки не переставатимеш спокушати Духа Святого, о окаянне? Невже не зрозумів, що нездоланна всемогутність Христова?" Тоді сповнився гніву кат, звелів, назад йому руки зв'язавши і знову на дерево повісивши, бити залізом нещадно, тоді свічами опалити боки його. Коли катові слуги те все з великою старанністю чинили, раптом світло з Небес осяяло його, і вінець прекрасний зійшов на голову його, аж кати, побачивши, попадали від страху. А святий Трифон, відчувши допомогу, що зійшла згори, сповнився радости й веселощів і говорив: "Дякую Тобі, Господи, що не покинув мене без допомоги в руках ворогів моїх, але осінив головну мою в день боротьби і дав мені прибіжище спасения, і правиця Твоя прийняла мене, і нині молюся Тобі, Господи: будь завжди зі мною, утверджуючи й захищаючи мене. І сподоби мене безперешкодно здійснити подвиг цей, аби достойним бути вінець правди отримати зі всіма, що полюбили святе Ім'я Твоє, бо Ти один препрославлений навіки. Амінь".

Після цього, знову звільненого святого прикликавши перед себе, кат почав ласкаво до нього говорити: "Принеси жертву, Трифоне, великому Зевсу й поклонися образу царевому, і я тебе відпущу з почестями та дарами". Святий Трифон, посміхнувшися, сказав: "Якщо я самого царя зневажив і безумні його накази обплював, то чи маю бездушному його образові поклонитися? Не буде такого. Про Зевса ж та инших твоїх лжебогів спитай тих, що серед вас вважаються мудрими, які про них плетуть небилиці, їхні ж нечестиві діла покрити намагаючися, переклавши імена їхні на инші речі: називаючи небо Зевсом, повітря Герою, землю Церерою, море Посейдоном, сонце Аполоном, місяць Діяною. Ті ж байкарі ваші імена богів ваших звичаям і пристрастям людським нарекли: гнів і боротьбу іменують Марсом, похіть блудну називають Венерою — і так, Творця всього, Бога, залишивши, безумно сповнили вселенну ідолами й надали перевагу творінню над Творцем. Не лише ж самі, зі здорового глузду і з праведного шляху зійшовши, в душезгубне провалля стрімголов падаєте, а й нас туди ж затягти зі собою намагаєтеся, щоб ми були учасниками того ж вашого провалля і загибелі. Але нічого не досягнете, о звабники, не зможете-бо справді тих, що на Бога сильного і живого покладаються, з праведної дороги відвернути і схилити до ідолів ваших". Це чувши, Аквилин дивувався таким словам його, більшого ж гніву сповнився, звелів жорстокіше бити його — і битий був святий по цілому тілу немилостиво довгий час. Бачив же кат, що не зможе непохитного стовпа того зрушити і від віри Христової відвернути, тож дав на нього такий вирок: "Трифонові Апамійському, який чинить опір царському наказові й не хоче богам принести жертви, після багатьох накладених на нього мук відтята голова хай буде". І зразу, взявши його, воїни вивели за град на місце страти. Святий же мученик, ставши до сходу, помолився до Бога, кажучи: "Господи, Боже богів і Царю царів, святіший від усіх святих, дякую Тобі, що сподобив мене сповнити подвиг цей без перешкод. І нині молюся до Тебе, щоб не торкнулася мене лукава ловляча рука ворога невидимого, щоб не звела мене в глибину загибелі. Але святими ангелами Своїми в улюблені поселення мене введи і спадкоємцем мене Царства Свого, якого прагну, вчини, прийми в мирі душу мою, усіх же, що мене, раба Твого, згадувати будуть і, споминаючи мене, святі жертви принесуть Тобі, почуй з висоти Святости Своєї і поглянь на них зі святого мешкання Свого, подаючи їм щедрі й нетлінні дари, бо один Ти благий і щедрий Податель навіки-віків". Коли так святий молився, швидше, ніж посічений мав бути, прийняв Господь святу його душу в руки Свої. Чесне ж його тіло, яке залишилося мертвим на землі, брати, що були в Нікеї, обвивши чистими плащаницями й пахощами помастивши, хотіли в себе поховати для захисту града свого. Але святий явився їм у видінні і звелів перенести мощі свої у село Кампсаду, де народжений був. І зробили за велінням його. Так святий Трифон, з юности Богові посвячений, багато людей до Христа привівши й незліченні хвороби в людях вилікувавши, після багатьох мук, які за істину підняв, увінчаний був вінцем нетлінним від Отця, і Сина, і Святого Духа, Єдиного в Тройці Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Петра з Талатій, який, сім років від народження свого мавши, залишив батьків і в Єрусалим пішов, тоді в Антіохію. І там, в одному замкнувшися гробі, постницьке провадив життя, один день цілий голодуючи, на наступний же пізно трохи хліба й води куштуючи. І став чудотворцем: недуги зцілював і виганяв з людей бісів. Про життя його і чуда пише блаженний Теодорит, єпископ Кирський, і згадує про матір свою, що двічі її зцілив цей преподобний Петро: раз від осліплення очей, і переконав її премудро не прикрашатися зовнішніми прикрасами, вдруге ж — від хвороби важкої після народження дитини (Теодорита цього) вже помираючу від воріт смертних повернув. Дівчину одну з рук воєводи градського, що насиллям її розтлити хотів, невидимо вихопив і того, що чинив насилля, осліпив. Багатьох біснуватих молитвою від духів лукавих звільнив і, до глибокої старости доспівши, спочив з миром, мав років від народження свого дев'ятдесят дев'ять, з них же сім при батьках прожив, а дев'ятдесят і два у постництві перепровадив.

І преподобного отця нашого Вендиміяна, пустельника витинійського, який був учнем преподобного Овксентія, його ж пам'ять цього ж місяця в 14-й день. І святої мучениці Перпетуї і тих, що з нею, святих юнаків Сатира, Ревоката, Саторнила, Секунда. І святої Філицитати — жінки, що взята була вагітною і у в'язниці передчасно дитину народила, дівчинку. Але і свята Перпетуя була пошлюблена, маючи років двадцять два, і немовля грудьми годувала — знехтувала батьками і всіма світу цього любощами задля любови Христової й охрестилася таємно з названими святими юнаками. Перед стражданнями ж свята Перпетуя бачила таке видіння: здавалося, бачила драбину золоту, велику вельми, що до небес сягала. З обох боків тої драбини багато було застромленої гострої залізної зброї: мечів, ножів, бритв, списів, гаків, цвяхів, вил та їм подібного. Під драбиною ж, при першому щаблі, змій великий плазував, який не пускав бажаючих сходити. Підійшов же святий юнак Сатир і, не зважаючи на страшного того змія, швидше від усіх на ту драбину вийшов, і на сам верх піднявся, обернувся і мовив: "Перпетує, чекаю на тебе,