Читати книгу - "Король у Жовтому"

181
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 66
Перейти на сторінку:
просидіти там цілу вічність, слухати й слухати. Раптовий відблиск заблукалого сонячного променя, що торкнувся інкрустованої сталі, викликав у мене настільки гостре й чисте осяяння, що я аж затамував подих. Сконцентрувавши розсіяний погляд, я ледь не тремтів від ейфорії, яка вивертала мої нерви, допоки якийсь рух старого зброяра не затулив те блаженне сонячне світло. Я відкинувся на спинку стільця. Майстер шліфувальною ганчіркою стирав іржу зі старих заклепок. Тільки це «щух! щух!» і могло вгамувати мій трем.

Констанція працювала над вишивкою, час від часу зупиняючись, аби краще розгледіти візерунок на кольоровій ілюстрації з музею Метрополітен.

— Для кого це? — спитав я.

Гоберк пояснив, що разом зі стародавніми обладунками музею Метрополітен, де він працював зброярем, він також отримав доступ до кількох колекцій, що належали колекціонерам-багатіям. Броня, над якою він працював, виявилася частиною загублених поножів з відомого обладунку, що його клієнт розшукав у маленькій паризькій крамниці на набережній Орсе. Він, Гоберк, домовився з клієнтом та взявся лагодити поножі. Таким чином обладунок знову став повним. Майстер відклав свій молоточок і розповів мені історію цієї броні, що простежувалась з 1450 року, від власника до власника, допоки нарешті опинилась у Томаса Стейнбріджа. Коли його розкішну колекцію пустили з молотка, той клієнт Гоберка придбав обладунок і відтоді розшукував загублену частину поножів, аж поки нарешті натрапив на неї у Парижі.

— Тобто ви наполегливо шукали ці поножі, навіть не знаючи напевно, чи вони взагалі ще існують? — здивувався я.

— Авжеж, — спокійно відповів майстер.

Уперше за весь час нашого знайомства я відчув певну зацікавленість Гоберком.

— Думаю, — висунув я допущення, — вони принесли вам неабиякий прибуток.

— О, ні, — розсміявся він. — Задоволення від знахідки для мене — вища винагорода, більшого мені й не треба.

— Хіба ви не хотіли б розбагатіти? — вторив йому я усмішкою.

— Моє єдине прагнення — стати найкращим у світі зброярем, — з виразу Гоберкового обличчя я зрозумів, що він говорив цілком серйозно.

Відірвавшись від вишивки, Констанція поцікавилася, чи спостерігав я за церемонією відкриття камери смерті. Вона, мовляв, помітила загін кавалеристів на Бродвеї вранці і дуже хотіла б подивитися на це видовище, але батькові якнайшвидше потрібен був стяг, тож вона на його прохання лишилась удома.

— А чи не бачили ви там часом вашого двоюрідного брата, містера Кастейна? — спитала вона зі збентеженим поглядом.

— Ні, — байдуже відповів я. — Полк Луїса перекинули до округу Вестчестер.

Я підвівся та взяв свій ціпок і капелюх.

— Знову збираєтеся до того безумця нагорі? — розсміявся старий Гоберк. Якби ж він тільки знав, як сильно я ненавиджу слово «безумець», він би не наважився вживати його у моїй присутності. Це слово викликає у мене якісь дивні почуття, які мені зовсім не хочеться пояснювати. Втім, я опанував себе і стримано відповів:

— Думаю, що завітаю до містера Вайлда на кілька хвилин.

— Бідолашний, — Констанція сумно хитнула головою. — Як важко, мабуть, рік за роком жити одному, скаліченому, без грошей та майже позбавленим здорового глузду. Було б дуже ґречно з вашого боку, містере Кастейне, навідувати його якомога частіше.

— Думаю, він навіжений, — додав Гоберк і знову взявся за свій молоточок, а я знову слухав приємне дзвякання металевих пластин. Коли він закінчив, я відповів:

— Ні. Він ані навіжений, ані несповна розуму. Його свідомість — це сховище дивовиж, звідки він з легкістю черпає такі скарби, які ми з вами здобували б роками.

Гоберк знову розсміявся.

— Він знає історію як ніхто інший, — продовжив я, дедалі втрачаючи стриманість. — Ніщо не проходить повз нього. Його пам’ять настільки ідеальна, настільки точна до деталей… Якби у Нью-Йорку стало відомо про існування такої людини, жодних почестей не вистачило б, аби вшанувати його як слід.

— Дурниці, — пробурмотів Гоберк, шукаючи на підлозі заклепку, що впала.

— Звісно ж, дурниці, — відповів я якомога спокійніше. — До речі, серед інших дурниць він розповідав, що стегнові пластини прикрашеного емаллю обладунку, відомого під назвою «Прослава Принца», можна знайти серед купи іржавого театрального мотлоху й непотребу у гарнізоні на вулиці Пелл.

Молоточок Гоберка з глухим стукотом упав на підлогу. Отямившись, той підібрав своє знаряддя і спитав, уже зовсім іншим тоном, звідкіля мені відомо, що стегнові пластини «Прослави Принца» були загублені.

— Особисто я нічого не можу сказати з цього приводу. А от містер Вайлд одного дня повідомив мені, що ті пластини можна знайти у гарнізоні на вулиці Пелл, 998.

— Дурниці! — знову вигукнув майстер, і я помітив, як тремтіли його руки.

— Цілком можливо, — люб’язно погодився я. — А чи дурниці каже містер Вайлд, коли називає вас не інакше як маркізом де Авонширом, а міс Констанцію…

Договорити я не встиг. Констанція підхопилася на ноги, її обличчя спотворив невимовний жах. Гоберк пронизав мене поглядом, неусвідомлено поправляючи свій шкіряний фартух.

— Це неможливо, — промовив він. — Містер Вайлд може знати багато дивних речей…

— Таких, до прикладу, як те місце, де можна знайти частини «Прослави Принца», — з усмішкою докинув я.

— Так, — повільно продовжив Гоберк. — І про цей обладунок теж… Але він помиляється щодо маркіза де Авоншира, який, як вам відомо, кілька років тому вбив негідника, що звів наклеп на його дружину, та подався до Австралії, де й помер зі своєю жінкою.

— Містер Вайлд помиляється… — пролепетала Констанція. Її губи тремтіли, проте голос залишався м’яким і спокійним.

— Що ж, давайте погодимось, — сказав я, — що у цьому випадку містер Вайлд помилився.

II

Я піднявся трьома напіврозваленими сходовими маршами і постукав у маленькі двері в кінці коридору, як і безліч разів до того. Містер Вайлд прочинив їх і впустив мене досередини.

За моєю спиною клацнули замки. Не певний у їх надійності, він підпер двері важкою старовинною скринею і тільки тоді сів навпроти мене, вдивляючись у моє обличчя своїми маленькими світлими очима. Кількість шрамів на його носі та щоках значно збільшилася. Сріблястих дротів, на яких кріпились його штучні вуха, не було. Я подумав, що ще ніколи не бачив його настільки огидно чарівним. Вайлд був безвухим. Його штучні вуха, які лежали осторонь разом зі з’єднувальним дротом, були однією з його слабкостей. Їх було зроблено з воску й пофарбовано у блідо-рожевий колір, що контрастував з жовтим кольором його обличчя. На мою думку, краще б він утішив себе комплектом правдоподібних штучних пальців для безпалої лівиці, але здавалось, ніби ця вада не завдавала Вайлдові жодних клопотів. Своїми штучними вухами він також був цілковито вдоволений.

Дуже малий на зріст, він видавався не набагато вищим за десятирічну дитину, при цьому мав неймовірно хваткі руки та міцні

1 2 3 4 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Король у Жовтому», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Король у Жовтому"