Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Розділ 3

Я засліпила. У буквальному значенні слова. Його похмура краса ріже по очах. Боляче дивитись, але й відвести погляд неможливо.

Ми знаходимося на досить пристойній відстані одне від одного. Тільки усі присутні зникли. Відчуваю магію його неймовірних очей навіть на відстані. Вони обвивають терновим колючками, впиваються в шкіру, проникають усередину, і мені подобається цей дивний біль від його погляду. Палаюче вугілля, розпечене та безжальне і мені хочеться ступити в це пекло, закутатися в полум'я, згоріти.

Так не буває! Він надто досконалий. Шалено небезпечний. Навіть через відстань відчуваю хижу, безжальну натуру. Мені треба бігти. Загубитись у натовпі і більше ніколи не потрапляти йому на очі. Так нагадує інстинкт самозбереження, а темна сила штовхає мене вперед.

Крок. Ще крок. Я йду до своєї смерті та відчуваю радісну ейфорію.

Він йде до мене. У чорних джинсах, високих черевиках, шкіряній куртці-косусі. Він не вписується в це брехливе світське свято, він з іншого світу. Там панує пітьма. І зараз вона огортає його таємничою хмарою. Мене ніби зачарували, підкорили, поневолили. Не хочу звільнятися.

Продовжую йти йому назустріч. Що в мене в голові? Не думаю, я під владою непідконтрольних, дивних інстинктів. Жертва, яка сама йде у лапи до хижака.

Ми зупиняємось одне навпроти одного. У нього абсолютно чорні очі, обрамлені неймовірно довгими і густими віями, тільки якщо придивитися видно червоно-золоті сполохи. Моторошна картина... кров... золото... ворота в потойбічний, демонічний світ.

Він викликає дивні емоції. Дуже суперечливі. Незабутні. Хочеться спробувати їх усі. І все одно, якою буде розплата.

І найдивніше… мене не залишає відчуття, що я вже бачила цю картину раніше. Я вже йшла в безодню його очей, тонула там, задихалася від болю і дивовижної гостроти почуттів.

Так не буває! Що зі мною? Він стає поряд зі мною, обдає своїм запахом хижака, гірким, свіжим, нереальним. Таке відчуття, що я чекала саме на цей запах, щоб почати знову дихати.

- Привіт, - трохи схиляє голову набік.

А мене веде. Качає з боку на бік. Він що гіпнотизер? Низький голос звучить як шаманська мелодія.

Нічого не можу відповісти. Судорожно облизую губи та киваю. Пальці зводить судомою від нестерпного бажання взяти його за руку.

Вигин губ – це спокуса. Він усміхається та водночас дивиться серйозно, пропалює мене наскрізь. Губи жорсткі, владні і при цьому вони шовковисті та вимогливі. Чому я в цьому певна?

Що я творю на очах у гостей? Намагаюся повернутися на землю. Ні… мені не вистачить волі. Незрозуміле тяжіння, дивний чоловік… вони ведуть мене дорогою спокус до своєї смерті. Але нізащо я не втечу. Хоч потім і пошкодую. Жорстоко розплачуся за свою слабкість.

- Паршиве свято, - робить ще крок. Він занадто близько.

Волосся кольору воронова крила переливається розсипом діамантів у світлі ламп... Жадібно розглядаю риси обличчя чоловіка. Таких не буває! Він надто гарний. Занадто досконалий. Напевно, так виглядає справжній спокусник, той змій, заради якого можна відмовитися від раю.

- Згодна, - усміхаюся. І вперше за багато років – це йде від серця.

- Прогуляємось, Василісо? – у вугільних очах спалахує яскраве полум'я. Оксамитовий голос лоскоче таємні закутки душі.

- Карина ... - ледве ворушу губами. Занадто сильна гіркота на язиці. - Ви помилились.

Він нахиляється до мене і шепоче на вухо, солодко простягаючи кожну букву:

- В…А…С…И…Л…І…С…А…

Звуки його голосу потрапляють у кров. Він таврує мене чужим ім'ям, і я дозволяю йому це робити.

- Я тебе знайшла! - гіпнотичний транс розриває Маруся. Вона підбігає і обіймає мене за ногу.

- Моя ж ти красуне! - цілую дитину в обидві щоки. - Як погуляли?

- Нудно! Я хочу бути тут! Хочу танцювати!

- Марусю, це свято для дорослих. А в тебе буде потім своє. Тато ж обіцяв, - гладжу її по голові.

- Вибачте, Карино. Ми вже йдемо. Просто Маруся дуже хотіла вас побачити - до нас підходить няня. Її очі розкриваються, ніздрі роздуваються, щойно вона помічає мого співрозмовника.

– Все нормально, – киваю.

- Твоя дочка? - запитує чоловік, коли Маруся з нянею йдуть.

- Мого чоловіка. У мене немає дітей…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍