Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Розділ 4

- Ходімо, - бере мене за руку.

Якщо раніше я ще могла думати, то зараз все. Опік… тавро… мітка… ні не руки… душі. Так щоб я ніколи не забула, ніколи не витруїла. Нічим не змила.

Так не буває!

Покірно йду за ним. Під погляди гостей. Чи є мені справа до їхнього засуджуючого шепоту? Ні. Мені все одно.

Головне, щоб цей дивний чоловік більше ніколи не випускав мою руку. Він водить пальцями по моїй долоні. Йде навмисне повільно, граціозно, кожен рух плавний і наповнений надзвичайною силою. Його аура полонить, якась потойбічна сила виходить зсередини, грає на таємних струнах мого серця.

- Як вас звати? - що з моїм голосом? У роті пересохло, губи ледве рухаються, а звуки йдуть від серця, дряпають горло.

Він веде мене за кущі, у найвіддаленіший куточок саду.

Звідки знає про це місце? Зараз темно і його не так просто знайти.

Думка одразу обривається. Темрява йому личить, вона додає таємничості і пробуджує щось невловиме в мені. Те, що я відчуваю, але ніяк не можу схопитися за суть. Мені постійно здається, що упускаю щось надзвичайно важливе.

- А ти не знаєш? – проводить носом біля моєї шиї. Не торкається, але змушує тіло напружитися як струна. Шумно вдихає.

- Дивний ви... - губи тремтять. Його близькість дурманить.

Він дуже обережно бере моє обличчя у капкан своїх долонь. Ловить погляд, змушує пірнути в чорно-червоно-золоту прірву. Наші губи так близько… жадібно ловлю його подих. Відчуваю, як він тече по горлу, наповнює легені, темна хмара оксамиту огортає серце. Відчуття нереальні, й водночас лише вони справжні, живі.

Все життя до цього моменту здається порожнім… жалюгідним… всі переживання пластмасовими несправжніми…

Зараз відроджуюсь… мені страшно… тому що нічого вже не буде, як раніше. Цей дивний чоловік змінив усе… і я ще до кінця не розумію, наскільки.

- Ворон... - слова змахуючи чорними крилами, торкаються моїх губ.

- Вільний птах, його ніколи не втримати в неволі, - відповідаю, не замислюючись.

- Голубко ... - солодкий шепіт пестить губи.

- Вона під крилом у ворона, - випалюю миттєво.

Шок. Неможливо.

Чому я це говорю?

У мене ж і думок подібних не було?

Я ніколи нічого такого не чула.

Страх. Тяжіння. Здивування.

Вдивляюся в його потойбічні очі, намагаюся знайти там те, що прояснить, що відбувається.

Адже я відповіла, ніби завжди знала відповіді. Начебто вони випалені у мене всередині.

Чоловік бере мене за зап'ястя. Проводить пальцями по руці. Заплющую очі та пливу ... мене забирають казкові відчуття.

Так не буває!

Він плавно тягне мене на себе, і я корюся, ніби знаю, що далі буде. Секунда, я затиснута в його обіймах.

Під крилом... набатом б'є в голові.

Я не розумію, що відбувається, і відразу, невідома мені частина мене ж, знає все до найдрібніших деталей.

Я сплю? Збожеволіла?

- Попалася, - видихає мені у вухо. І стільки відчайдушного трепету в його голосі, що й мене починає лихоманити.

- Поясніть, що відбувається, - відкидаю голову йому на плече. Притискаюся спиною. Ново. Звично. Нереально.

Чоловік дуже гарячий, але цей вогонь покликаний зцілювати. Я чекала саме на це полум'я, щоб воно спалило всі мої тривоги. Його серце стукає шалено, ніби подібно ворону зараз вискочить на волю. І моє б'ється йому в такт, напрочуд синхронно, наче ми єдиний живий механізм.

- Ось і я хочу зрозуміти, що тут відбувається? – скрипучий, ненависний голос миттєво розколює чудову ілюзію на мільйон болючих уламків.

За три метри від нас стоїть мій чоловік. За його спиною охорона.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍