Читати книгу - "Максимальне потрапляння, Ганна Калина"

— Ви в моєму домі,— повідомив старий і представився, відваживши мені уклін.— Я — Професор Радунський Порфирій Сергійович. Це мій асистент Лужанський Данило Аркадійович. Вам стало погано у вагоні, і я відніс вас сюди.

Після слів старого «Апельсин» підвівся на ноги і з невеликим глузуванням вклонився.  
- А швидку викликати не додумалися? — тяжкий канделябр, але я все ще тримала його, виставивши перед собою як щит.
— Бачите… Це в певному сенсі не було можливим, — зам’явся дідок.
— Швидку викликати неможливо. Але ми можемо викликати лікаря. — «Апельсин» теж рушив до мене. — Якщо вам все ще погано.
У його рухах не було суєти чи хвилювання. Лише у голосі прозирало роздратування. І погляд був такий... Такий... прибила б.
— Ану стій де стоїш, чотириокий. - Я для вірності ще й канделябром махнула.

Похитнулася, мало не впала, встояла. Головне зрозуміти, як мені відбитися від двох цих чудиків, коли мене почнуть утихомирювати… Я і від Петьки насилу відбивалася.
— Завдавати вам шкоди ми не збираємося, — заговорив Порфі… якось там Сергійович. Загалом, професор. — Швидше, навіть збираємося допомогти.
- У чому? — Рука почала втомлюватися, канделябр сумно нахилився до підлоги. — У поверненні додому, — голос у «Апельсина» низький, глибокий, чарівний. — Поставте канделябр і сядьте.
Він стояв, засунувши руки в кишені штанів і роздивлявся нас з канделябром.
- Сама розберуся. Випустіть мене, і я поїду додому, – прошипіла я.
Старий злодійкувато глянув на рудого, трохи послабив вузол шийної хустки. І куди вони так вирядилися? Косплейники фігові! Зараз ще ельфи з хобітами набіжать? Де в наш час можна знайти шмотки з Вікторіанської Англії?
— Це викликає деякі труднощі, — посміхнувся «Апельсин». — Це не ваш світ, Світлано… Без нашої допомоги ви не повернетесь додому.
— Данило… — невдоволено озвався професор. - Не лякайте дівчинку.
Я нервово хихикнула, позадкувала. Я потрапила до божевільних. Мама!! Врятуйте, допоможіть!
— А сенс їй брехати, професоре? — «Апельсин» рішуче рушив до мене.
Я спробувала відмахнутися канделябром, але руда зараза висмикнула цю мідну дуринду з моїх рук і спокійно поставила на стіл.
— Світлано, припиніть істерику та вислухайте…
Рудий схопив мене за плечі і відчутно так труснув, ніби приводив до тями.
— Відпустіть мене додому, — ледь чутно пискнула я. — Я про вашу шалену компашку нічого не скажу.
— Дитинко… — Професор потрусив до мене.
«Апельсин» з непроникним виглядом обернувся щось йому сказати. А я? А я з усіх ніг рвонула геть із вітальні. Тримали мене не сильно і вивернутися вийшло без проблем. Стукнули двері, я опинилась у коридорі, інтуїтивно рухаючись у пошуках вхідних дверей.
— Данило… Тримайте її, — скрикнув професор.
- Навіщо? - Холодний безбарвний тон. - Сама повернеться. Побігає і повернеться.
Ага! Щас! Біжу і падаю. Моя мета виявилася за другим поворотом, брязнув замок, свіжий осінній вітер ударив в обличчя. Я рвонула геть із невідомого будинку, ледь не впавши на сходах. Каблуки дзвінко застукали по камінню. Мене збентежило лише те, що мене справді ніхто не наздоганяв. Вулиця була безлюдна, тільки вітер ганяв намокше під дощем листя. Де я?
Погляд заметався по незнайомих будинках, старих, з усілякими розетками, ліпниною, просто як у старому місті, тільки ці не облуплені, а доглянуті й житлові. За спиною почувся гуркіт, тупіт копит. Я ошелешено розвернулася, щоб побачити екіпаж, що мчав на мене, запряжений конем. Де я, чорт забирай? Візник окинув мене здивованим поглядом, свиснув батіг і воз помчав геть, розчиняючись у неясному світлі газових ліхтарів крізь туман. Газових ліхтарів? Звідки я знаю це слово? Я дивилася на освітлювальний прилад, у кіно про Джека Потрошителя такі показували. Які погані асоціації підкидає мені моя уява.

— Світлана, — голос пролунав за спиною, я повернулася і побачила «Апельсинку» — Данила, який спокійно дивився на мене в позі «руки в штани». — Я не завдаю вам шкоди. Просто поговоримо.
Усміхнулася. Кивнула. І… побігла. Десь тут мають бути люди, можливо, навіть психічно здорові. І, можливо, навіть мені допоможуть. І я спробувала прискоритись. Не вийшло, спробуйте бігти на шпильці викладеною каменями вулицею. Збоку я, напевно, виглядала комічно, плигаючи як чапля. Але що таке імідж, коли хочеться жити? Та я на пузі поповзу, аби врятуватися. Зрадницький підбір пірнув у щілину між каменями, нога підвернулась, і я з вереском повалилася на бруківку.
— Добігалася? — голос ближче, Данило присів поруч, мовчки висмикнув підбір із пастки.
— Ви вб’єте мене? — ледве чутно спитала я, роздивляючись, як з розбитого коліна починає текти кров.
— Ні, — в голосі «Апельсинки» чути було роздратування та злість. — Ви й самі з цим завданням чудово впораєтеся.
Я підняла на чоловіка погляд, відчуваючи, що ще трохи та з очей бризнуть сльози.
- Відпустите?
Щось змінилося у його погляді. Він навіть перестав дивитись на мене, як на цілковите непорозуміння. Тільки важко зітхнув, і без зусиль підхопив мене на руки:
- Ми поговоримо. І ви все зрозумієте самі. Додому ви повернетеся, але не зараз.

— Я сама піду, — втомлено і без особливих старанностей шепнула я.
Рудий знову глянув на мене, як на ідіотку, похитав головою, від чого блиснули круглі скельця окулярів.
— Що б знову впасти? Як ви взагалі на цих ходулях ходите?
Я промовчала. Руда громада спокійно доставила мене до будинку, навіть не захекавшись, донесла до вітальні, посадила в крісло і вийшла геть. І все це в цілковитій мовчанці.
- Дитинко! Що ж ви так нас лякаєте? — професор мовчати не збирався і, заламуючи руки, дивився на мене шаленими очима.
Чокнутий. Їй-богу, божевільний.
- Я винен. Але ж не звірі ж ми... Справді, навіщо ж тікати?
— Думаю, Світлана, все усвідомила і бігати більше не буде, — заявив «Апельсин», повертаючись до вітальні з дивною коробкою в руках.
 — Даниле, що це?
Я теж напружилася, побачивши в руках чоловіка явно медичний футляр. Зараз мені знову вколють заспокійливе і цього разу прив’яжуть до ліжка.
- Аптечка. Світлана впала, — Данило (але «Апельсин» йому підходить більше) присів навпочіпки перед моїм кріслом, розмістивши аптечку на столику. — Знімайте взуття та показуйте ногу.
Я перелякано дивилася то на професора, то на Данила. Вбивати мене не будуть? Це радує. А що будуть? Помітивши моє замішання, Данило сам стягнув з мене чобіт.
— Панчохи зіпсовані, тож…— з цими словами він остаточно розірвав мої колготи на постраждалій нозі.
Чудово. Тепер я ще й у рваних колготах.
— Тут болить?
— Ні, — ледь чутно озвалася я. — Тільки коліно.
— Це ми зараз полікуємо, — кивнув Данило. — Головне, що вивиху немає.
Мені обробили рану, перебинтували, поклали ногу на дбайливо присунутий пуф, сунули в руки чашку з гарячим чаєм.
- Ми можемо поговорити? — професор сів навпроти мене, склав руки на колінах.