Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

чверті сторіччя ув’язнення і знову… Чисто по-людськи жаль. Хоч, звичайно, були й такі, що зловтішалися.

— Мене привчило життя до дуже жорстоких випробувань. І в цьому нещасливому випадку зі смертю п’яної жінки, що наштовхнулася на моє авто, я знав: слідство вестимуть ретельно, і жодна похибка з мого боку не пройде непоміченою. Слава Богу, що там були селяни, які бачили подію і, незважаючи на сильний мороз, не відмовилися дочекатися міліції й подати свої свідчення.

Я не звик сподіватися на жодну поблажку і чекав лишень справедливого рішення. Тому й до вас не приходив. А що стосується президентських виборів, то своє ставлення до програшу і вашого виграшу я виклав у промові на сесії Верховної Ради — не сприймаю його як особисту трагедію. Від цього постраждаю не я, а народ.

— Чому? — спохмурнів Кравчук.

— Бо ви не підете на ті зміни, на які пішов би я.

— Щоб ви не наламали дров, народ і передав владу мені, а не вам.

— Ламання було б. Не дров, а затятих антиукраїнських комуністів — я б поступово виганяв їх з усіх державних структур. Мабуть, чимало й пересадив би за крадіжки.

— Правити буду я, а не ви! — мовив з деяким притиском Президент.

— Я визнаю Президента за символ нашої державності та єднання всіх державотворчих сил. Тому дозвольте вас запевнити, що на посаді посла я чесно служитиму Україні.

— Я знаю це, — відповів Кравчук. — У вас є чимало знайомих у Канаді. Вони поважають вас за послідовну боротьбу за незалежну Україну, і ви використаєте ці знайомства в інтересах України. Я знаю, що ви це зумієте зробити.

Від моєї шпильки про те, що у президентських виборах виграв Кравчук, але не виграв народ, бесіда набула формально-ділового тону і тривати довго не могла. Президент сказав, що незабаром міністр закордонних справ Зленко подасть йому потрібні документи, він їх підпише, і всі подальші дії залежатимуть від мене і Зленка.

Попрощалися доволі чемно, бо подібних критичних слів він багато наслухався від мене за час виборчої кампанії. Вони не завадили йому перемогти, а це для нього головне.

Для нього влада — цінність понад усе. А для України — хто такий Кравчук для України? Він розумний і вельми хитрий, а чи буде достатньо рішучим? Для України було б благословенням Господнім, коли б у сучасних складних умовах вона обрала на посаду президента послідовного самостійника-націоналіста, розумного і хитрющого політика з міцним хребтом і твердющою рукою. Пригадалася перша наша зустріч на майдані біля Верховної Ради у травні 1990 року під час перерви між засіданнями. Навколо були люди, але ніхто не заважав. Привітавшись, Кравчук тоді сказав:

— Лук’яненко, ви дуже круто гнете за самостійну Україну.

— А ви хочете, щоб рух уперед ішов сам по собі?

— Історія однаково ж іде вперед.

— Іде. Та різні сили бачать попереду різні перспективи: ми бачимо самостійну демократичну Україну, ви бачите підновлений і трошки демократизований старий лад.

— Ви згодні з тим, що я краще поінформований про стан справ по всій Україні і в усіх її областях, аніж ви?

— Згоден, — відповів, — хоча й маю по всій Україні мережу організацій Республіканської партії, яка інформує мене регулярно.

— Так ось на основі кращої поінформованості я й кажу, що ваша УРП і ви особисто крутіше гнете, ніж потрібно.

— А я вам кажу, що тільки рішуча політична лінія збуджує, активізує боротьбу і прискорює рух до незалежності.

— В Україні живуть не тільки українці.

— Далебі, гак. Проте в демократизації зацікавлені всі громадяни України, громадяни всього Союзу.

— Не можна все відразу переламати. Уповільніть, Лук’яненко, ваш наступ. Не перегинайте палицю.

— Без підштовхування буде не рух уперед, а тупцяння на місці. Ви самі не відступатимете. Коли виникає загроза серйозних суспільних змін, тоді панівний клас завжди кличе до поміркованості й розсудливості, щоб довше зберегти свої привілеї. З історії це добре відомо.

— Я теж українець, — сказав Кравчук. — Не поспішаймо.

— Поки що ви — комуніст і підпорядкований Москві. Чи будете українським комуністом, це ще побачимо.

Задзвонив дзвоник, запрошуючи до сесійної зали. Ми припинили діалог і пішли на свої місця.

Справжня сутність людини розкривається у критичних ситуаціях. Такими обставинами були події ГКЧПівського заколоту 19–22 серпня 1991 року. Для уважного спостерігача поведінка Кравчука у ті дні глибоко розкрила його справжню суть без жодної аристократичної машкари. Все, що було після тих днів і буде ще в подальшому, зумовлюватиметься отією його внутрішньою суттю.

19 серпня 1991 року перший секретар ЦК КПУ Івашко втік до Москви. Кравчук скликав нас на вузьку нараду, аби вирішити, що робити в умовах надзвичайного стану, який виник з початком заколоту ГКЧПістів. Прийшовши до приймальні Кравчука, нам довелося хвилин десять чекати. Секретар пояснив, що у Леоніда Макаровича генерал Варенников і ще якісь два вищі чини.

Коли військові вийшли, ми зайшли до кабінету. Було нас 8 чи 9 чоловік. Обдумуючи представництво різних політичних сил, хтось сказав: «Республіканська партія представлена Лук’яненком, Демократична — Павличком, Партія демократичного відродження України — Гриньовим, а Комуністична партія ким представлена?» — «Мною», — в тон відповів Кравчук.

Кравчук поінформував про розмову з генералами. Суть їхньої вимоги полягала в цілковитому підпорядкуванні Кравчука і українського керівництва ГКЧП та забороні будь-яких мітингів, зборів і демонстрацій… «Якщо люди вийдуть на вулиці з протестами, — заявили генерали, — ми виведемо танки і встановимо збройний контроль над містом». Питання таким чином стояло так: закликати киян не виходити на вулиці означало закликати їх підкоритися заколотникам; закликати киян вийти на вулиці для демонстрації протесту означало не підкоритися заколотникам і, можливо, наразитися на смерть. Чи відкриють вогонь по киянах — ось питання, яке всіх нас мучило. Чи можемо капітулювати без опору? А якщо вже знову судилося впасти в неволю, то чи не ліпше піти в ярмо під бризки крові?

Нарада тривала понад годину. Час від часу її переривав телефонний дзвінок з Москви. Звідти вимагали виконувати постанови ГКЧП: їх регулярно виголошували через українське радіо, і ЦК КПУ приступив до їх виконання. А Кравчук відповідав, що до Києва ще не надійшли офіційні документи.

Нарада, по суті, була одностайна у кваліфікації акції ГКЧПістів як антиконституційного заколоту, тобто злочину супроти держави. Кравчук не підтримував таке формулювання, але й не заперечував проти нього. Він вичікував.

Історія подавала йому височенний п’єдестал і