Читати книгу - "Тоді я був просто Ульф"

class="p1">— Так, — озвалася Ліллемур. — А можна, я намалюю ще й бика?

— Не треба, досить і корови, — відповіла вчителька.

Потім вона пішла між рядами, щоб побачити наші малюнки. А я дивився на її червоні сандалі. Наша старенька вчителька ходила в коричневих дорожніх черевиках.

— О, — мовила вчителька, коли підійшла до моєї парти. А тоді підняла мого аркуша високо догори. — Ану гляньте сюди! — вигукнула вона.

Усі звели очі на мій малюнок. Наша балерина Кристіна, яка мала каштанові коси, усміхнулася так, що на щоках у неї проступили ямочки. Бенґт-Ерік вишкірився. А решта сиділи, пороззявлявши роти.

— Бачите, якого кольору Ульфова корова? — спитала вчителька.

Ніхто в тому не сумнівався. Навіть Клас-Єран, попри те, що був дальтонік.

— Блакитна, — сказав він.

Я мало не провалився від сорому крізь землю. То був найпотворніший малюнок у моєму житті: на зеленій траві паслася худюща блакитна корова. Над нею було намальоване сонце, схоже на золотий душ.

— Чи бачив хто-небудь із вас насправді блакитну корову? — вела далі вчителька.

Звісно, ніхто такої корови не бачив.

— Ні, корови руді, — сказав Бенґт-Ерік.

— Або білі, — докинула Ліллемур, яка знала майже все. — Гірські корови білі. Але вони дають менше молока.

— Атож, — мовила вчителька. — Насправді блакитних корів не буває. Ніде в світі.

Я зіщулився. Мені хотілося втопитися в чорнильниці з синім чорнилом. «Чорт би її забрав, цю вчительку! — подумав я. — Де поділася наша старенька вчителька?» А де ж? У неї був оперізуючий лишай, і вона лежала вдома.

— Моя корова брунатна, — сказав Бенґт-Ерік.

— Так от, — підсумувала вчителька. — У всіх вас корови руді, білі або чорні в білих латках. Усе це дуже красиві корови. Та Ульфова корова особлива. Він намалював її зі своєї уяви. Це модерна корова.

І вона погладила мене по голові, ніби я був маленький геній. Усім відібрало мову від тієї несправедливої і так само несподіваної похвали. А я так нікому й не зізнався, чому моя корова вийшла блакитна. То всього-на-всього через те, що я загубив свою руду пастельку.

* * *

— Хай їй грець, вона не вельми розумна! — сказав Бенґт-Ерік після уроків.

— Але й не дурна, — заперечив я.

— Ходімо робити потрійні стрибки, — запропонував він.

— Ні, я піду додому малювати з уяви, — відповів я. А насправді мені хотілося додому, щоб пити молоко й роздивлятися часопис «Для всіх». Його кидають до нашої поштової скриньки щовівторка. Я читав комікси. І часом якесь оповідання. Але найдужче мене цікавили перші сторінки, які завжди ілюстрував данець Курт Ард. То був знаменитий художник. Він умів намалювати справжнього шимпанзе. Або якусь бабусю, і вона виходила в нього, мов жива.

Цього разу там був намальований магараджа, що їхав верхи на слоні.

Я витратив дві години, щоб його скопіювати.

— Хіба ти не можеш намалювати щось своє? — спитала мама.

— Hi, — відповів я.

Бо мене не задовольнило б ніщо, гірше за прекрасний малюнок Курта Арда. Хоча мені до його майстерності було ще далеко. Мій магараджа був більше схожий на пригорілу булочку. Мені вдалася лише якась частина хобота.

— А тепер мотай звідси, — сказала мама. — Мені треба накривати на стіл.

* * *

Наступного дня вчителька принесла у клас книжку з малюнками білорусько-французького художника Шаґала. Там були корови найнеймовірніших кольорів, одна навіть уміла літати.

— Подивіться самі, — сказала вчителька. — Це мистецькі твори, в яких висловлено щось важливіше за буденні та банальні почуття. Вони передають стан нашої душі. Достоту, як Ульфова корова. Шаґал був дуже відомий художник. А ви знаєте Пікассо?

— Я чула про нього, — сказала Ліллемур.

— Це теж видатний художник, — вела далі вчителька. — Він казав, що йому довелося все життя вчитися малювати так, як діти. Тож дайте волю своїй уяві!

І ми заходилися давати волю своїй уяві. Ми старалися із усіх сил. Але, мабуть, уже встигли стати надто дорослими. Цілих чотири тижні я змушував себе малювати жовтих кіз, бузкових коней та поросят ядучо-зелених відтінків. У тому не було ніякої краси. Але вчителька весь час мене заохочувала.

— Я знала, що в тебе вона є, — мовила вона.

— Що є? — спитав я. — Що саме в мене є?

— Іскра Божа, — відповіла вчителька, колошкаючи мого й так сколошканого чуба. — Ти маєш вроджену самовіддану душу митця. Усе справжнє, що ми, дорослі, втратили. Ніколи цього не забувай!

— Та ну, — відповів я.

* * *

Згодом повернулася наша старенька вчителька.

Її коси посивіли ще дужче.

Грізно звівши брови, вона вивчала течку з моїми малюнками.

— Гм-м, — мовила вона.

Потім довго роздивлялась червону рибу, яка літала в небі з годинником на хвості.

— Що це за риба? — спитала вона.

— Не знаю, — відповів я.

— Таких риб не буває! — пирхнула вона. — Крім того, риби не літають у небі. Ви повинні малювати речі такими, як вони є! Цікаво, що це тобі стрельнуло в голову?

— Шаґал, — відповів я.

— Кінчай із цим, — мовила вона.

Так завершився мій період модернізму. Я перевів подих і знов узявся малювати рудих корів — саме таких, як мені завжди хотілося.

— Ой, пані вчителько, який я радий, що ви повернулися, — сказав я.

— Не пащекуй, — відповіла вчителька.

Другий поцілунок

— Ти куди? — спитав брат.

— А надвір, цілуватися з дівчиною, — відповів я, повертаючи кепку задом наперед.

Але це була неправда. Я йшов грати у гилки, бо стояв травень і світило сонце. А потім я хотів купити морозива, щоб відсвяткувати перемогу. У кишені штанів лежали три п’ятикронові банкноти й чекали свого часу. Я відчував себе багатим і щасливим.

Незабаром мені виповниться десять років.

Однак мене поцілунки не дуже й цікавили.

Та от брат кілька днів тому завів про те балачку.

— Не може людині виповнитися десять років, поки вона не поцілується з дівчиною, — сказав він.

— Я вже цілував дівчину, — відрубав я.

Але й це була неправда. Не я, а мене поцілували. І хто-зна, чи то був поцілунок. То сталося десь із рік тому. Ґунілла, старша сестра мого приятеля Леннарта, потягла мене за якусь споруду на будівельному майданчику і вп’ялася своїми губами в мої. Як то було неприємно! Я задихався. До того ж її передні зуби прокусили мені верхню губу.

— Навіщо ти це зробила? — спитав я.

— Та пішов ти, — відповіла вона.

Відтоді Ґунілла не звертала на мене ніякісінької уваги. І я тим не журився. До того ж мені більше не кортіло цілуватися.

Але так