Читати книгу - "Талісман обраної, Ася Чирокбей"

Чіпляючись за траву і кущі, я спустилася, а правильніше сказати, сповзла з крутого схилу. Грунт під ногами обсипався, але цим неприємності поки що обмежилися. Поки ми стояли, прикидаючи можливості підйому на протилежний бік, зверху спікірувала Білосніжка і, промайнувши над нашими головами, попрямувала вліво. Ми обережно рушили дном яру, продираючись крізь кущі в такому ж порядку — Зерд, я, і потім Амед.

Посеред яру біг струмок, та по мірі нашого просування він зник, сховавшись під одним із розкиданих у яру камінців. Мандрівка було не з приємних. Амед тихо лаявся, а мене гілки норовили хльоснути по обличчю, причому на деяких були не дуже-то доброзичливі колючки. Незабаром руки були подряпані, а я мріяла тільки про одне — щоб ця подорож скоріше скінчилася.

І ось моє бажання здійснилося — перед нами відкрилася прогалина. На протилежному її кінці лежав камінь, на вигляд звичайний сірий валун. Над ним, на гілках куща сиділа Білосніжка, а поруч із нею всіма відтінками білого переливався птах надзвичайної краси. Саме відтінками білого, і саме переливалася. Інших слів я підібрати не можу, хоча, здавалося б, яке розмаїття може бути в білому кольорі. Але він сяяв, світився, і це притягувало погляд. Птах був більшим за Білосніжку, мав на голові віяло з пір'я і дивився на мене. Дивився доброзичливо.

Білосніжка схилила голову набік і поглядала то на рідкісного птаха, то на мене, не вимовляючи жодного слова. Зачарована надзвичайною красою гостя, я зробила крок уперед, потім ще один. Краєм ока побачила, як чоловіки взялися за зброю, проте не стали мене зупиняти. Я відчувала їхню настороженість і оцінювальну реакцію Білосніжки, тільки все це було на периферії уваги, ніби краєм свідомості. Погляд мій був спрямований уперед, на прекрасного птаха і сяйво, яке він випромінював. Я відчула легке запаморочення. Ні, світ навколо не кружляв. Він став чітким і водночас ніби прозорим, і поки я з подивом споглядала змінену картину — чагарники, дерева, схили яру — вловила рух попереду. Переді мною виникла постать жінки у світлому одязі, що складався з довгої спідниці та накидки. Її голову вінчав головний убір, схожий на віяло з пір'я, що було на голові птаха. Я вдивлялася в її обличчя, але воно невловимо змінювалося, і мені ніяк не вдавалося розгледіти риси. Ось промайнуло щось пташине, і поки я щосили намагалася втримати мінливу картинку, жінка заговорила.

— Ти Вартова, — сказала вона. — Тепер ми можемо говорити з тобою.

Напевно, я вже досить звикла до дивацтв цього світу, тому не впала в ступор, хоча й була здивована.

— Ви це хто? — не надто ввічливо запитала я.

Не звертаючи уваги на мої слова, незнайомка продовжила:

— Під цим каменем є те, що ви називаєте кірт. Дістань його, він стане твоєю зброєю. Потім іди на Схід. Там чекають на тебе. Дуже чекають!

При цих словах вона розчинилася в повітрі, а я раптово зрозуміла, що маю робити те, що вона каже, причому дуже швидко! Одночасно з цим розумінням з'явився холодок недоброго передчуття. Не пам'ятаю, як я опустилася на коліна, стала розгрібати руками листя, а потім дряпати землю. Мені в руки дали ніж, і далі я копала ножем. Здається, мене запитували, чи не треба відсунути камінь, і я відповідала, що не треба. У цю хвилину я й сама стала одержимою. У голові було тільки одне: я маю встигнути!

Коли мої пальці наштовхнулися на твердий предмет, Білосніжка зашипіла. Пам'ятаю, Зерд сказав, що тварюки відчули кірт.

* * * * *

Далеко попереду я побачила, як ворота замку відчиняються, і виїжджає загін підкріплення — Білосніжка привела допомогу. Мої супутники відстали, готуючись прийняти бій, а я в'їхала на міст і поскакала через річку. На протилежному березі розминулася із загоном бійців із замку, і, на секунду озирнувшись, побачила, як з лісу винеслися два стрибуни, видаючи вереск упереміш із кваканням. Завмерши на місці, я дивилася, як чудовиська наближаються. Підкріплення запізнюється, і моїм супутникам доведеться прийняти бій. У цей момент хтось торкнувся моєї руки. Це був один із латників, які зазвичай мене охороняли.

— Леді, вам краще повернутися в замок. Там безпечніше. Їдьте. Хто знає, скільки цих чудовиськ вийде з лісу.

На іншому березі річки зав'язався бій. Зерд і Амед були досвідченими бійцями та все, що їм залишалося до підходу основних сил, — ухилятися, намагаючись розділити ворогів і пробувати підрубити ноги чудовиськам.

Праворуч Амед відбивав атаки одного з монстрів. Він ковзав змією, цілячись у вразливі місця. Колись Дав пояснив мені, що зазвичай у чудовиськ найвразливішими є верхні та нижні кінцівки, а також шия.

Стиль Вартового мені було складніше зрозуміти, і кілька секунд я просто спостерігала за тим, що відбувається. До перенесення в цей світ мене знайомили зі стилями двобою, більше в теорії, ніж на практиці, — через те, що у своєму світі мені, колишній спортсменці, після автокатастрофи не залишалося нічого іншого, як переміщатися в інвалідному візку. Власне, це й було причиною моєї згоди на експеримент із перенесенням в інший світ.

Однак те, що я бачила зараз, не було схоже ні на що, відоме мені раніше. Хіба що, в моєму уявленні, так могли битися воїни-ніндзя. Мені здалося, що тактика Вартового полягає в тому, щоб вгадати наступну дію тварюки і опинитися в потрібному місці на частку секунди раніше, ніж вона розвернеться або змахне лапою. Таке випередження давало перевагу, і цього вистачало, щоб провести випад. Вже не знаю, як влаштована нервова система в цих тварюк, але Зердові вдавалося бути трохи швидшим.

Тільки з підходом підкріплення, коли я переконалася, що небезпека для моїх товаришів минула, я дозволила латнику направити мого коня до замку. Бійці підкріплення були озброєні списами, а деякі тримали палаючі смолоскипи і запальні гранати. З цього моменту результат бою був вирішений. Коли я піднялася на стіну замку, чудовиськ уже добивали.

Увійшовши до кімнати, я поклала скриньку на стіл. До мого урочистого захоплення від факту набуття загадкової зброї та всіх обставин її появи домішувався страх. Тривожно було від того, що досі я не виявила в собі жодних особливих здібностей — ані великої фізичної сили, ані надприродної реакції. Чого в мене всередині було найбільше, так це сумнівів у придатності для покладеної на мене місії. А в тому, що місія має бути відповідальна і, м'яко кажучи, небезпечна, сумнівів не було, оскільки слово «Схід» означало подорож у невідомі землі, невідомі навіть Дану. Ці землі знаходилися за морем, і в цьому світі мало хто про них чув.