Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

— Знаєш, що це? — запитав Моракс, ледь посміхнувшись.

Еріон мовчки подивився на карту. Вона здавалася майже порожньою, але на ній був позначений один об’єкт, що виділявся серед нічим не примітної місцевості. Круг, оточений нерівними лініями, нагадував око, що пильно стежить за всім, хто наважиться ступити на його територію.

Полум’я свічок здригнулося, коли Моракс узяв карту і переклав її ближче до Еріона. Його очі, темні й бездонні, зустрілися з поглядом юнака.

— Я відправлю тебе туди. Вибору в тебе немає. Якщо ти повернешся — я подарую тобі життя. Якщо ж ні… — він знизав плечима, і ця байдужість була страшнішою за будь-які слова.

Еріон відчув, як усередині нього борються страх і злість. Він намагався знайти хоч якийсь вихід, але двері, що зачинилися за ним із важким глухим звуком, здавалися остаточною крапкою. Еріон мовчав, його кров у скронях пульсувала, мов барабан. Він знав, що цей момент — точка неповернення. Але чи зможе він повернутися з того місця, яке стало легендою? Еріон намагався зберігати спокій, але холодний піт прокотився по його спині. Погляд Моракса здавався нещадним і відчував кожну слабкість у його нутрі.

- Продовжуй, – відповів Еріон, намагаючись надати своєму голосу твердості, хоч пальці трохи тремтіли.

Моракс обперся на підлокітники крісла, повільно схилившись уперед. Вогонь свічок відбився у його темних очах, і ці відблиски здавалися живими, готовими до полювання.

— Це завдання потребує особливих талантів.

Еріон затримав подих, його руки були стиснуті в кулаки, але він не дозволив собі відвести погляд. Він розумів, що перед ним сидить людина, яка звикла грати в ігри без правил.

— Що за завдання? — запитав він.

Моракс на мить задумався, обмірковуючи як краще розповісти про те, що він задумав. Нарешті він простягнув руку до столу, торкаючись пожовклого краю старої карти.

— Є місце, про яке багато хто наважується лише шепотіти. Храм, — почав Моракс, — Його називають Проклятим, Древнім… А дехто й зовсім мовчить про нього, побоюючись накликати біду.

Свічки затремтіли, вогонь відступав від ваги його слів, залишаючи приміщення в обіймах густої тіні.

— Там, серед руїн, лежить одна реліквія, що вартує життя кожного, хто наважиться ступити на ту землю, — продовжив він, його очі блищали крижаним блиском. — Ти маєш знайти його і принести мені.

Еріон слухав, відчуваючи, як серце калатає в грудях, немов намагається вирватися. Кожне слово Моракса було важким, як ланцюг, що стягує його тіло. Він відчував небезпеку, яка ховалася в цьому завданні, але знав, що відмовитися не може. І як завжди, коли страх починав душити, він сховався за сарказмом, єдиним своїм щитом.

— Тобі ще свічку в храмі запалити треба? — кинув він, скрививши губи у самовдоволену посмішку.

Моракс завмер на мить, а потім його губи розтягнулися в холодній усмішці. Він нахилився ближче, і його владне лице нависло над Еріоном.

— Жарт дотепний, — сказав він, майже весело, але в його голосі прозвучала нотка сталі. — Але ти не в тому становищі, щоб дозволяти собі жартувати.

Еріон відчув, як слова Моракса пронизують його, як лезо. Сарказм не подіяв, і це лише підкреслило його становище. Він змусив себе не зводити погляду з очей Моракса, хоч у грудях усе стислося від страху. Він спробував зробити глибокий вдих, щоб повернути собі контроль, і нарешті кивнув.

Еріон завжди використовував слова як зброю. Сарказм, різкі жарти, легкі шпильки — усе це було для нього мов щит, за яким він ховався, коли страх чи невпевненість починали стискати його горло. Ще з дитинства він навчився, що гострий язик і вдала репліка можуть відволікти навіть найпильніші очі від тремтіння рук чи нервового погляду. Слова створювали ілюзію контролю, навіть якщо всередині все кричало від паніки.

Але цього разу, коли він глянув у холодні очі Моракса, його сарказм здався йому самим собі дитячою грою. Жарт, хоч і прозвучав різко, не міг розбити крижану маску цього чоловіка. І хоча зовні Еріон здавався байдужим, майже нахабним, у душі він відчував, як страх просочувався кожною жилкою. Холодна, невідворотна думка: "Я не можу дозволити їм побачити, що я боюся," — тримала його на поверхні, змушуючи кидати слова, як дрібні камінці в темну безодню.

Для Моракса ж його жарти були ніщо. Він бачив за ними те, що насправді ховав Еріон, і ця думка ще більше напружувала юнака. Відчувати, як твій страх оголюють, немов віддирають маску, було майже нестерпним. Але Еріон знав, що жоден його крок назад, жоден натяк на слабкість не залишиться непоміченим.

Його дотепність завжди працювала раніше: з розлюченими торговцями, із впертими охоронцями, навіть із найманцями, які загрожували його життю. Але цього разу слова не могли змінити хід подій. Вони лише змусили Моракса посміхнутися — і ця усмішка здавалася холоднішою за будь-який удар.

— Гаразд. Розкажи більше, — промовив він, цього разу без жартів, його голос звучав рівно.

Моракс повільно нахилив голову, його посмішка стала ще ширшою. Тіні в кімнаті затанцювали від цих слів, передчуваючи, що гра, яку задумав цей чоловік, тільки починається. Він ледве помітно махнув рукою, і з тіні кутка повільно вийшла фігура, що дотепер зливалася з темрявою навколо.