Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

Взагалі, серед цієї компанії Леворд був найнезрозуміліший — щуплий, середнього зросту альбінос, із сіро-блакитними очима. Замість броні на ньому красувався білосніжний балахон, увесь поцяткований чорними рунами, а поверх балахона був накинутий коричневий пояс із двома невеликими мішечками. У лівій руці він тримав смарагдовий спис, або правильніше сказати, коротку алебарду. Вона являла собою півтораметрову дерев’яну палицю зі зручним вирізом під руку, що дає змогу спиратися на неї під час ходіння, використовуючи як посох. У верхній частині списа було два металевих серповидних виступи, із центру яких виходив тридцятисантиметровий наконечник з інкрустованим в нього великим кристалом того ж кольору, що й сам спис.

Але попри всю безглуздість зовнішнього вигляду, від Леворда віяло владою і величезною внутрішньою силою, здавалося, зрони він хоча б слово, і ти не знайдеш у собі волі суперечити йому. Та й поведінка інших, які дивляться на нього так, ніби тільки і мріють отримати похвалу з його вуст, явно вказувала на те, що з ним — усе дуже не просто.

Ще дві години такого божевільного забігу й попереду замайоріли обриси невеликої дерев’яної вежі. Потім, дорога, що до цього стелилася гірським хребтом, вивела нас на плато. Воно було пласким і широким, а по  краях мався невеликий підйом, що закінчувався обривом.

Попереду, метрів за п’ятсот, плато звужувалося і врізалося в скелясту гряду, перетворюючись на вузьку ущелину, з боків якої височіли прямовисні стіни. Прохід між ними був перекритий дерев’яним частоколом, з двома не високими баштами і хиткими воротами, розташованими по центру. Біля них із нудьгуючим виглядом сиділи двоє охоронців.

При нашій появі вони підхопилися, дістали зброю і прийняли бойову стійку, але потім, придивившись, одразу розслабилися і почали неквапливо відчиняти ворота. Мабуть, моїх конвойних тут добре знали. Звісно, можна було припустити, що вони взагалі місцеві, але занадто вже наша компанія виділялася. 

Ні, воїни біля воріт не були схожі на мутантів на зразок перестрінутих нами свинолюдей, навпаки — це ми на їхньому тлі більше нагадували представників кунсткамери. А ось з аборигенами, якраз, усе було гаразд. Високі й широкоплечі, дві руки, дві ноги, хвоста на п’ятій точці немає, правильний овал обличчя, звичайні вуха, ніс, очі, темного кольору волосся, заплетене в косу. Єдине, що відрізняло їх від звичних мені людей, це блискуча шкіра з мідним відливом. Але, відмінність за кольором, це ж цілком нормально для представників земних рас?

… Земних рас?

Те, що це не Земля, я усвідомив одразу, після короткої сутички біля каменю. У середньовіччі за допомогою магії не воювали, та й супротивниками там були звичайні люди, а ті, з ким ми зіткнулися, хоча й ходили на двох ногах, але «хомо сапієнсами», точно не були.

Усвідомити то усвідомив, але прийняти, це вже вибачте, якось не виходило. Охочіше вірилося в якийсь поганий сон, від якого я мав ось-ось прокинутися.

І все б добре, але не буває настільки реалістичних снів, не можна в ньому так чітко відчувати кожну секунду свого життя — втому, біль, страх, сум’яття, цікавість , і до того ж одночасно. Бігти кілька годин поспіль і постійно розмірковувати над цим. А що взагалі я знаю про сон? 

Але тут ми пройшли крізь ворота й мені вкотре довелося дивуватися. Дерев’яна башта, що ледве височіла над укріпленнями, виявилася масивним кам’яним донжоном, заввишки 30 метрів, з вузькими бійницями й доволі просторим верхнім майданчиком, здатним вмістити щонайменше 40 бійців. У стіні донжона, практично на самому верху, розмістився круглий диск діаметром 3 метри, по краях котрого, дотримуючись суворого інтервалу, були нанесені незнайомі символи. Навпроти двох із них завмерло по стрілці, одна масивна, але коротка, а друга довша й  значно тонша. Третя стрілка, що мала найбільшу довжину й найменшу товщину, активно пересувалася по колу. Після того, як вона проходила верхню точку, трохи більша стрілка злегка пересувалася. Не потрібно було бути генієм, щоб зрозуміти, що це годинник, і судячи з розбивки циферблата, тутешній принцип відліку часу нічим не відрізняється від відомого мені. 

Хиткий частокіл, виготовлений з абияк підігнаних і до пуття не скріплених невеликих колод, перетворився на масивну кам’яну стіну заввишки сім метрів, з двометровим бойовим ходом і бійницями у зріст людини. Стіни мали вісім круглих веж, рівномірно розподілених по всьому периметру й нагадували зменшену копію донжона.

Ворота також не стали винятком, і із цього боку я побачив суцільну металеву плиту, а не тонкі дерев’яні стулки. 

Ущелина тягнулася метрів на триста вглиб, потім її стіни роздавалися вшир, відкриваючи моїм очам простору долину. У самому її центрі знаходилося невеличке озеро, обабіч якого, розмістилося затишне поселення і саме до нього простягався наш шлях.

Я йшов широко відкривши рота й не вірячи тому, що бачать мої очі. І тут, уперше за весь час, Ведмідь зійшов до відповіді, причому мені навіть нічого не довелося питати, усе й так було написано на моєму обличчі.

— Чари ілюзії, — тихим і спокійним голосом, просвітив мене здоровань.

Це ж треба, а ми, виявляється і нормальною мовою спілкуватися вміємо, — подумав я про себе, натомість запитуючи:

— І навіщо їм це? 

— Як це навіщо? — здивувався ведмідь, а потім подивився на мене, як на юродивого й почав пояснювати.

— Тих істот, які нам сьогодні зустрілися, місцеві називають шаргами. Чомусь вони дуже не люблять людей і за будь-якої можливості намагаються вбивати нашого брата. Причому люди для них, поняття узагальнене, як бачиш, Алія зараз не зовсім схожа на людину, але навіть якби вона була сама, вони все одно спробували б її вбити. І таких тварюк тут безліч, до того ж деякі з них мають вельми розвинений інтелект і здатні організувати облогу поселення, згідно з усіма канонами ведення війни. А що є найнебезпечнішим при веденні бойових дій? — запитав здоровань і одразу ж сам відповів, повчально піднявши закований у металеві рукавиці палець.